А демон малює крила
У сніжно-білий
Торішнім снігом
Та все дарма.
І тільки стікають з пір'я
Патьоки сірі
І в божевіллі
Чия вина?..
Сьогодні ти знову малюєш свої крила. Позичив у зими трохи торішнього снігу, брудного і злежаного. Зціпив зуби і малюєш. Божевільний. Все одно в результаті вийдуть всього лиш брудна вода і мокрі пір’їни. Та, зрештою, чи маю я право осуджувати тебе?
Ти зривав зірки з небесного дна, такі живі, теплі і м’які. Але вони гасли, щойно торкнувшись твоїх долонь і розсипалися на друзки, впиваючись в тіло. Я й досі пам’ятаю ті осколки, багряні від крові. «Чому не викинув їх, а приніс сюди?!.» - лаялася я, витягуючи зоряні скалки з глибоких ранок. Ти лише всміхався і говорив, що кров – то вода. І що ніхто, хто хоча б раз тримав зірку в руках вже її не викине. Навіть якщо це просто уламки.
А одного разу ти сказав, що стомився. Стомився бути вічним гостем у Всесвіті. Всюди й ніде. Вигнаний із пекла, недопущений до раю… І секунди довжиною в вічність.
А що я могла порадити? Шепотіти молитви з пустими очима і душами, які, зрештою в наших устах стають такими ж пустими та безглуздими? Чи далі вдавати , що все чудово, сміятися та зубоскалити? Так, клоунів люблять майже всі, але чомусь так швидко забувають. І тоді я просто налила коньяку – терпкого й пекучого, що обпалював горло і зігрівав нутрощі. Не серце. Для нього потрібні інші ліки.
А зранку, коли я мовчки мучилася від похмілля, ти пішов. Куди? Може знову полетів над хмари до зірок шукати ту свою єдину? А може й ні… Не відаю… Тільки лишив записку. Суху, коротеньку. Я її зачитала вже до дір. І пір’їнку, що випала з твого крила. А може не з твого, а з голубиного?..
Так чи інакше, але…
…«Я повернусь»…
Прилітай, Сірокрилий. Я буду чекати.
Хоча іноді й важко. Але за все своя ціна 
