Я більше не буду читати небесні романи,
Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
Я стану натхненням приречених і не коханих,
Словами поем із печальними частками «не»…
Пронизали серце шипи кам’яного мовчання,
Образа, як ворон, гаптує висоти крильми.
Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани,
Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.
Я більше не буду блукати в прозорих палацах.
Я виросту терном в едемі чужого гріха.
І чиста печаль стане сміхом для злого паяца,
А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.
Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога,
Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір.
Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад,
Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…
Коли "образа, як ворон, гаптує висоти крильми", "вирости терном в едемі чужого гріха", щоб потім зявився такий чудовий твір... Здається нічого не бувае марно!
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
1 і останній слабші ніж ті що посередині(стовбчики) і також ось ці рядки
*Я стану натхнення приречених і не коханих,
Словами поем із печальними частками «не»…*
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00