|
За глибокими хмарами ховається зважніла пшениця. Порепана від полуденного жару та пріла від спраглих слимаків земля впивається теплими хвилями. М’яке, ніби достигла кульбаба, повітря хочеться хапати руками, притуляти до обличчя, смакувати ним, приправляючи індійськими спеціями. Старезні висушені човни, як ті лускаті півні, тішаться теплом, погойдуючи боками. Граєшся… Закриваєш очі й рахуєш до трьох…один, два, три… Розгублюєшся…
7 година ранку. Застилаю теплу постіль з вм’ятиною у формі людського тіла, прохолодне вітання з умивальником, трихвилинна дискусія з шафою про європейські віяння сучасної моди та повна готовність до сутички із брудом міста. Відчиняю двері та вкотре ловлю себе на думці, що люблю їх іржаве хрипіння…
Я тільки йду чи вже повернулась? Не зовсім упевнено починаю згадувати. Звертаю увагу на мокрі від талого чорного снігу черевики.
За спиною вчувся стукіт вологих коліс об наелектризовану колію. Обертаюсь…
Якийсь негідник намалював на дверях ліфта хрест чорною масною фарбою. Я посміхаюсь. Ліфт тепер схожий на могилу. Буду користуватися сходами.
В’язка стіна потроху розсипається на шматки. Попереду щось жовтіє. Бджолою летиш у вир фарб. Соняшники. Сміються розлогим дзвоном, сиплють в долоні блиск вологих ранків та терпкість медових вечорів. Мрієш над їхніми скронями, чаруєшся трунком їхнього співу. І враз тонкі флокси вплітають тебе у свій мережаний вінок. Пестять густим віддихом сонця, напувають мідними росами, де натягнутою струною дрижить чорна скрипка. Закутавши в пеленало м’якого листу, кладуть на німий камінь, даруючи на прощання запашний поцілунок. Роззираюся. В очах ховається сонне небо, його згасаючий жар гріє тебе зсередини. Бачиш їх…Теплі, свіжі, живі настурції. Колишуться на пустинному сірому полотні від обіймів вітру. Кольорами пробираються крізь шкіру, до таїни душі, гріючи собою зсередини.
8.35 ранку. Проспала. Не біда. За вікном дощ. По-весняному холодний. Міцно замотуюсь у ковдру й босими ногами швиденько на кухню готувати чай з м’ятою, щоб скоріше вмоститися на підвіконня й весь день рахувати дощинки.
…але це ж не вона, не моя кухня!
Ще сильніше втискаюся в ковдру. Віх холодної підлоги шкірою полізли мурахи. Кілька разів оглядаю невпізнавану для мене кімнату. Таке враження, що її вузькі смужки вікон не хочуть ділитися ранковим світлом, і тому сутінь не дає як слід оглянути приміщення чужої кухні. Сходи на гору. Підіймаюся. Риплять. У кімнати натикаюсь на овальний столик зі стільцями, над яким красується підвісна старовинна лампа, із лівого боку книжкова шафа, праворуч квіти. На стінах картини. Постаті, гори, річки, сніг та сонце і чоловіче задумливе обличчя, глибоке, мов океан, ховає привітність за сором’язливими вусами. Простую далі крутими сходами.
Трохи страшно. Горішній поверх…
У світанкових обіймах віконної рами сидить, вийшовши з картини, чоловік, наповнюючи собою майже порожню кімнату. Легка тінь його постаті падає на чисте полотно громіздкого мольберта ліворуч. Біла полотняна сорочка змащена відтінками сірого. Сидить і вдивляється у вікно. А я стою і боюсь, що він зараз злетить і покине мене стояти саму, закутану у ковдру.
– Неосяжна краса твоя, Рідная Земле! Вона нагадує обличчя матері. Стомлене тугою та зважніле від зморшок. Як же, мамо, Вас зобразити перед народом, пробудити віру у вашу силу?
– Дядьку Іване, а ви намалюйте сосну. Одиноку, як я, але міцну, як сталь.
ID:
490687
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.04.2014 14:43:23
© дата внесення змiн: 06.04.2014 14:45:27
автор: Дарина Пышная
Вкажіть причину вашої скарги
|
