|
Відчиняю вікно й впускаю цю прохолоду в кімнату,
я вдихаю її на повні груди, що аж коле щось всередині.
Дощ та вітер миттєво опиняється у мене в кімнаті,
заповнюючи весь порожній простір.
Ніч, вступивши у свої права співає колискову для всього міста.
Я не страждаю від безсоння та сьогодні щось не дає змикнути очей.
Відчуваю морозні краплі дощу в себе на обличчі що аж по тілу пробігають мурашки.
Машинально загортаюсь в ковдру, щоб хоч трішки зігрітись,
щоб зігріти тіло ззовні.
Зсередини мене зігріває червоне напівсолодке, до якого я так швидко приохотилась.
В голові – протяжна стрічка слайдів з мого життя.
Все те, що було, що могло бути, всі помилки, всі ті крапки та коми, що іноді не дають заснути.
Морозний вітер мене приводить до тями, почуваюсь ніби героїнею фільму, грає музика, задумливий погляд направлений в нікуди… красиво та романтично. Здається, що дощ ніколи не скінчиться, літній дощ переростає в грозу, ніби щось відчуваючи, ніби прагне когось попередити.
Думки….думки так сильно та нав’язливо рвуться до голови збиваючи з ніг та, іноді, б’ючи в піддих. Не вистачає повітря і я жадібно ковтаю його до нестерпного болю в грудях.
Сьогодні я дала волю почуттям і воскресила в пам’яті тих людей, що з часом розчинились у просторі. Ті, кого я любила, хто любив мене, кому зробила боляче, хто зробив боляче мені. Всі вони лишили слід у моєму житті, і після них всіх я щоразу змінювалась, щоразу відштовхувалась від них, як від відправної точки і йшла далі. Раніше все було простіше...
Вимкнули світло, погода розігралась не на жарт. Вітер завиває свій сонет і дощ, відбиваючи ритм, барабанить по склу.
Я дивлюсь у повній темноті на своє відображення, там сидить хтось схожий на мене, тільки такий маленький, такі маленькі рученята, така щира посмішка, такий дитячий, сповнений неопосередкованості, погляд. Тільки от зараз все по іншому. Десь зник той погляд. Що з ним сталось? Чому?... нам дорослим так стає тяжко, якісь проблеми, якісь почуття, втрата близьких, поразки та тріумфи. І для щастя нам так багато треба…гроші, гроші,гроші, заради них люди ладні і душу свою продати, Господи, як це все бридко. Десь поділись друзі дитинства, вони теж розчинились у часі. Раніше, як не поділимо щось, так дуже швидко забували образи, бо це нам не потрібно було. А зараз що? Ми ладні відрізати з кінцями спілкування з другом, аби тільки не переступити через свою блядську гордість! Ось що з вами зробила ваша гордість! Немає у вас душі, лише потреби, потреби, потреби, одна користь. Якщо вас щось не влаштовує ви ні за що не будете покидати зону вашого комфорту і йти проти своєї волі. Ні ні ні, це не для вас, ви розірвете дружбу, відносини, але не переступите через образу та гордість…
Дощ вщухає….рій думок в моїй голові, немов пил, осідає. Вікно все відчинене, в кімнаті неймовірний холод, та на душі якось добре.
Я підходжу ближче й мені відкривається картина нічного неба: ось місяць, він освітлює шлях всім, хто не спить в цей час, він такий повновладний та могутній, як батько… післядощова прохолода, вона ні з чим не зрівняється, вона так гріє душу, а тиша навколо заповнює мене всю, поглинаючи клітинку за клітинкою все тіло та душу….
Зірки…здається їх так багато, що можна зачерпнути їх у лодоні та забрати з собою, їх можна носити у кармані, ніби весь всесвіт тримаєш при собі...
Вітер не такий морозний, він вже лагідно торкається мого волосся зазираючи прямо в душу, шукаючи відповіді на свої запитання.
І ось за горизонтом з’являється маленька межа, світло, що пізніше розбудить все місто, все живе почне свій день.
Я зачиняю вікно й лягаю спати. Сон лягає на мої повіки ніжною колисковою забираючи у світ фантазіїї. Завтра новий день, все буде по старому, ті ж лиця, ті ж люди. Тільки от ця довгоочікувана прохолода, вона у мене в серці. І срібний дощ, що залишив у моїй душі надію та віру, якої мені так не вистачало…
ID:
473794
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2014 12:01:16
© дата внесення змiн: 21.01.2014 00:47:36
автор: Annaleto
Вкажіть причину вашої скарги
|
