Сумний поет у вірі заблудився,
Шукав її - натрапив на біду.
Шість літ додому він стримився,
Та лиси з’їли поляну степову…
Зустрів вовчицю не приклону долі.
Узрів в очах шалену самоту.
Захтів піти із-з нею у те поле,
Де вітер пестив вовчиці теплоту.
Сумний поет дивився в пусті очі,
Пленив його солодкий спомин снів.
Це ж він її шукав всі ці зблудивші роки,
Бо по ночам вона приходила за ним.
Його вовчиця гордістю сповнена
Куди лисиці братись в її бік.
Вона спокійна, неутішна, мила…
Та не пішов поет за нею в слід.
Вона спокійно повернула в пусте поле,
Де спів пташок і місяць побратим.
Він не узрів, як плачуть її очі,
А вітер скрив її самотній вий.
Сумний поет лишився без надії,
Бажав зустріть її… Та не зустрів.
Вона від нині виє у пустині
Невіданих, безрадісних вітрил.