(надихнув роман "Вічник.Сповідь на перевалі духу" М.Дочинця)
Спіткаючись, вандрує полонинами
Той, що живе у Чорній Хащі -
Вічний Дід, який щоднини
Дарує світло комусь з пропащих.
"Нате! - каже, - скарб моєї душі і тіла.
Тут він увесь. Кладу вам його під ноги.
Пробудіть же свою абсолютну силу.
Не піддавайтесь на інтриги убогі."
Старий Знахар споглядає світ природи,
Його мудрість захована в добрих очах.
Він знає усі таємниці свободи,
Вечорами літає, мов юний птах.
Притулок знайшов між темних смерек,
Рідною стала загусла тиша лісу.
Здалеку чув глухий клекіт лелек -
Не видно їх через дерев завісу.
Ялинові лапи у нього за постіль,
А для укривки - суха осока.
Березовий сік тамував його біль,
Прохолода спускалась від струмка.
Солодка дрімота долала страх,
Обласкана вітром усміхалась скеля.
Фосфоричні клубки-повітрулі в ярах
Колисали його. Мовчала земля.
Чорний ворон чекав його смерті.
"Брате вороне, я ще не твій."
І захотілося жити у круговерті
Серед дерев і власних надій.
І став він Новим. У всьому.
Скинувши недобрі звички вчорашнього.
Посміхнувсь, забув про втому.
Майбутнє крокувало тихо до нього.
Вистужена й спорожніла душа
Чекала нового наповнення,
Любов до лісу прийшла -
Знак йому про оздоровлення.
Дивна музика, подарована Природою,
Була і веселою, і сумною:
Від дзвону ріки до тріщання комашні,
Не втомлювала, не набридала ніколи.
Будував, майстрував власну оселю,
Сили й наснагу земля дарувала,
Не скидалось навколо вже на пустелю,
Все живе один одного тут відчувало.
Він навчивсь розуміти трави,
Читав їх, як читають книжку.
Ніякої загадки в цьому немає,
Запах людини манить її до інших.
Хмари-пересмішники гримасами
Дражнили землю, нудились вгорі,
Котилися неспішно у вигляді коліс
І сипались вогненні їх язики доріг.
Пролітали швидкі дні за роками,
Віщун мирно снував по стежках,
Слава про нього неслася містами,
Мов у добрих старих казках.
Та не казкою було його життя,
Пізнання, мандрівки, а потім -
Тюрми, катування, але не тьма.
Кожна хвилина бігла в роботі.
Рідні місця звали його серце,
Знову втечі, моря і ліси,
Руки простягались до сонця,
Він порошиною по світі носивсь.
Вчив м’якої правди й твердої любові,
Вчив зішкрібати з душ учорашній день.
І пісні співав свої кольорові,
Щиро всміхався до усіх людей.
Вічник у серці моїм навічно,
Спогади теплі взимку навіє.
З Чорного лісу він героїчно
Словом простим кожного гріє.
ID:
443495
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 15.08.2013 19:08:42
© дата внесення змiн: 11.09.2013 09:25:56
автор: Журавель Яна
Вкажіть причину вашої скарги
|
