Я настільки стомився
від шуму пильного міста,
Що хочеться просто
вимкнути звук його і заснути…
Душі моїй в клітці
сірих цих вулиць занадто затісно,
І все, що нас зковує
хочеться викреслити і забути…
Чому всі будують замки
мрій своїх на руїнах
загублених душ?
Загублених долей,
заритих в могили непочутості
талантів?
Коли вже буде просто зроблено те, що «хочу»,
а не вічне «мушу»?
Коли вже зустрінемо рік новий
не під бій монотонних курантів?
Коли вже зруйнуються
бар'єри між можливістю і бажанням?
І люди почнуть
чути й бачити не тільки
самі себе?
Коли вже, скажіть,
перестануть вбивати таланти,
коли ми почнемо
частіше дивитися в небо?
