Вслухаюся, як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі,
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом:
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь,
із сапами - зразком технічного прогресу...
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка,
і з тугою в очах вдивляється в минуле.
Останні кадри, і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету,
а хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою " Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно мудрим.
А згусток метушливий зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь, відкотившись,
струмками вже дзвенить по лабіринтах вулиць.
Блищить долоня Театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі.
Над сходами, поміж колон сховавшись, вікна
їм заздрять, бо нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає,
а у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння.
Знайомі назви вулиць п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий...
Я поспішаю повернути рік за роком
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую.У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.
За рогом - двір.Гілками на балкон обпершись,
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...ТА РАПТОМ ОЧІ ВІДКРИВАЮ СЕРЕД НОЧІ,
А У ВІКОННИХ ТІНЯХ ЧУЖИНА ГЛУЗУЄ !
приїжджайте частіше в Тернопіль!
красиво!
