Хмари. Ранок. Пустелі зітхання,
Ніжний присмак проміння й пісків.
Раптом – вистріл. І ще раз. Благання
Не чіпати хоча б малюків.
Пісня вітру і стогін барханів,
Крик талібів і сни про Дніпро.
В небі очі рідних, коханих,
Ну, а в грудях безжально пекло.
Пролітає «тюльпан» над горою,
Наливається криком весь світ.
Він лишив на душі борозною
Незнищенний невидимий слід.
Мама поруч, тримає за руку,
Просить:-Синку, до мене вернись.
Я не в змозі винисти муку.
Мамо, люба, за мене молись!
Не затягнуться рани на тілі,
Не повернусь до рідних країв.
Залишилось лежать в самотині
Між чужих зірочок-ліхтарів.
Мій товариш, що кашу ми разом
Поїдали з тарілки одної,
Повернувсь до Вітчизни, та з часом
Залишився один з самотою.
Його горе спіткало престрашне –
Воїн він чужої війни.
Скільки болі, відчаю, фальші
Він проніс не з своєї вини.
Не турбуйся, матусю, він поруч,
Разом горе у нас і печаль.
Просто часто мені він говорить,
Як солдатів Афгану нам жаль.
Що були, що живуть в сьогоденні,
Не потрібні державі вони.
А вони, ох, вони і стражденні –
Матерів українських сини.
Світ! Зміни свої протиріччя,
Припини знущатися з нас…
Гляну ще раз матусі у вічі.
Мені час. Йти уже час…
серйозна і болюча тема...воїн чужої війни, як влучно сказано.Багато не повернулися з того пекла і їхні душі волають не забувати ні про мертвих,ні про живих ,якщо у нас залишилось щось людське .
Ніка Мельник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Надто болюча. Кожен такий твір відсікає частинку душі. Дякую за розуміння.
