Зламалось лезо об камінні груди,
Що метастазами від серця затяглись,
Злякалась віра, що маленьке чудо
Гріховним стало...У сні хоч помолись!
Обвітрились старезні сірі стіни,
Де сміх дітей – колишній інтернат,
Затихло все...Весна померла нині,
Гранітні плити завінчають сад...
Бурян сховає ті надгробні квіти,
Ти не прийдеш – вони лиш промовчать...
Плекай дітей, бо тільки твої діти,
Прийдуть, щоби з тобою попрощать...
Ковчег всіх нас туди відправить з часом,
Потоплять нас гріхи на тім шляху...
І засміється хтось пекельно чорним басом...
Прокинусь я...допоки ще живу...
