|
По вулиці темній, старій
Полетить шаль чийсь червоний,
Підхоплений вітром нічного холоду,
Впаде на бруківку просто у воду.
Жила колись дівчина красива,
І грала вона на скрипці, мила.
До неї все місто сходилось
І в захваті на гру ту дивилось.
Та справді ж не така хороша
Була героїня наша...
Й гралась вона почуттями
Тих, хто кохав її безтями.
У парку десь в жовтні жовтаво
Сипалось листя й прохолода ласкава.
Юний художник малював вправно
Й не зважав на вродливу панну.
Цікава у всьому, вона підійшла
І запитала: чому на картині її нема.
На що здивовано парубок глянув,
І просто пішов, без зайвих слів.
Й звісно забула б красуня про це,
Якби не зустріла в театрі вже:
Мало слів, лиш погляд сумний –
І ця байдужість не могла пройти.
Тепер вже вона шукала його.
Чи то з цікавості, чи в серце прийшло
Це почуття з якого глузувала
Й незчулась, як його покохала.
Минали дні, минали і ночі,
А все не спали очі дівочі.
Блукали між вулиць в пошуках вітру,
Забули про скрипку й шану всього світу.
Нарешті між будівель забутих кварталів
Блукав і він, наче Бог її пошалів.
Та ні захоплення, ні привітання –
Сухі слова і просте прощання.
Зимовим запахом дме з черепиць
І білим цвітом дерева накрились,
А вона блукає й не спить ночами,
Пише листи, шле телеграми...
На Різдво відповідь перша прийшла,
Й мчить на зустріч красуня пишна.
Він палко кохав, вірив і впав:
Кохану через сухоти втратив.
Й не піддасться на легкий порив
І пам’ять про неї таки не зганьбив.
У кав’ярні грала музика допізна.
Сиділа сумна нічна царівна,
Не вірила словам і прощанню назавжди,
Що далі робити – не мала і гадки.
Із снігу визирають білі квіти
Птахи прилетіли на веселі співи.
У парку на лавці зеленій дубові
Сидить вона й сум на душі.
Знайома картина, знайоме обличчя.
Художник малює, як цвіте вишня.
Загублена в часі, в білих рукавицях,
Скраю на лаві сидить саме вона.
Це мить така палка й жадана,
Вона навіки на полотні ожила.
Лиш погляд сумний, такий тьмяний,
Як листя торішнє, що палять в садах.
Тиха місцина, свічки й кава,
Наче все таке ласкаве.
Він щось говорить, а вона сміється.
Блукає пара, а радість ллється.
Змінилась наша пихата красуня,
Навчилась цінувати людські почуття,
Повірила в казку і мрію,
Хоче з ним бути все своє життя.
В ніч на четвер в будинку біля скверу,
Почувся чийсь крик і посуду биття,
А потім лампа загасла, шелест паперу,
Червоний шаль видерся із вікна.
Над ранок покликали художника в дім,
Та не на сватання чекав він.
Жорстокість вбивці змусить жахатись,
А потім люд про примар заговорив.
За років десь сорок, а може і більше,
Не згадує про вбивство це вже ніхто,
Лиш картина в музеї на стіні лівіше
Зображає цвіт вишні й її – це полотно.
ID:
334889
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 04.05.2012 00:17:06
© дата внесення змiн: 04.05.2012 00:17:06
автор: Роксолана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
