Сьогодні я став учасником дуже символічної для 21 століття події. В Інституті Хірургії я зустрів стареньку бабусю, яка вже виходила з будівлі. Виходила – голосно сказано, тому що вона погано бачила і ледве пересувалася. Як вихована людина, я допоміг їй дійти до виходу. По дорозі (подібні бабусі пересуваються досить повільно) вона розповіла, що лікар, що її оглядав, сказав, щоб вона приходила наступного дня на повторне обстеження. На коментар, що вона приїжджа, він відповів, що це не його проблеми, і хай ночує, де хоче. Це ж саме їй сказали у приймальній кімнаті. Хоча у них були місця, куди її можна було впустити на ці 24 години, але за правилами туди можна впускати тільки до другої години дня, а далі Центр перестає працювати і всі йдуть додому. У довідковому столі їй сказали, що через дорогу від Інституту є готель, в якому можна зупинитися. Оскільки бабуся і справді була досить квола, я люб’язно запропонував провести її туди. Чи варто говорити, що в тому готелі, куди нас направили, номер на ніч коштував півтори тисячі гривень, що якось не влазило в мою голову і бабусин гаманець.
Ми пішли до іншого корпусу лікарні, де я спробував домовитись про якесь місце для цієї бабусі, але мені дуже делікатно, проте все-таки відмовили, мотивуючи це страхом втратити роботу. На цьому місці нашої історії хочеться сказати про те, що маленька людина А.П.Чехова не померла, вона і зараз жива, більш того, таких на світі більшість. Кожен тримається за свій об’їдок з панського стола, і робить все, як йому кажуть, побоюючись, що заберуть і його. Сумно, панове, сумно.
Ситуація склалася патова: з одного боку, є бабуся, якій потрібна допомога, справді потрібна, і я не можу її просто так залишити, а з іншого – жодного простого виходу з цієї ситуації немає, і я беру на себе велику відповідальність. Єдина адекватна ідея, яку нам підказали – це піти до Покровського монастиря, що знаходився неподалік, і де ще лишилися добрі люди. Неподалік – для звичайної людини, що впевнено стоїть на ногах, а не для жінки вже давно пенсійного віку. З превеликими складнощами та зупинками ми подолали цей шлях. За той час, поки ми йшли, я встиг подумки проклясти всіх працівників медичної бухгалтерії та капіталістичні відносини у сучасному суспільстві.
Поки ми дійшли до території монастиря, бабуся зовсім вибилась із сил, і їй з превеликими складнощами давався кожен метр. Але служителі Церкви подумали, що негоже годувати і пускати на ніч людину, яка не відстояла службу в Храмі, тому нас відправили туди. Класно підніматись і опускатись сходами кілька разів просто так. Тому в результаті прокляв я і їх заодно, за їх в’їдливі запитання про те, де мій хрестик.
Історія без завершення, оскільки хеппі-ендів у реальному житті набагато менше, ніж у фільмах.
Єдине, що для мене лишилось незрозумілим – це те, як бабуся у такому стані дісталась Інституту Хірургії, що знаходиться зовсім не біля вокзалу. Адже приїхала вона сама, і нікого з рідних тут у неї немає. Зрозуміло тільки одне - в цьому світі вона не потрібна нікому. І залишається їй тільки померти.
Ця історія підіймає багато питань, відповідей на які у мене, на жаль, немає .
Так, світ жорстокий. І переважни більшість людей в нашому 21-му -- байдужі один до одного більше ніж достатньо.Я звичайно дуже рада, що ти не пройшов мимо. Історія сумна, але це настправді лише "квіточки". Ти взявся написати цей твір, бо ти вважав це обов*язком ( чи не так ?),адже це твоя історія, яку тобі довелося пережити. А уявити лише скільки історій є , що стосуються нехай тих же лікарів. Взяти на операцію дитину , яка буцім-то помре, якщо її не зробити, а насправді в неї лише загостренняякоїсь там інфекційної простуди. Звичайно мати , яка нічого не тямить в медицині + страхні слова з уст лікарів спровокують на те , шоб все ж таки дати ту дитину на операцію, а потім та дитина мучитиметься десь з місяць після чого її знов завернуть в лікарню (нехай іншу ), а там вже виявлять зараження іншою дійсно не простою інфекцією ,а ще дитина хворітиме хронічно.
Все те лише заради свого блага, щоб витягти з тієї нещасної мами
з кілька сотень чи тисяч...ехх, я знаю багато історій про халатність і недбалість тих лише названих лікарів....я не кажу , що всі такі, але більшість такі.Та про тут говорити...усім і так все зрозуміло, всі знають про становище в нашій державі, але хтось в змозі це змінити ?
я з подібними випадками особисто зустрічався - і це жахливо. нікому не можна довіряти. і це не дуже надихає.
я до медичної сфери маю маленьке відношення. і змінити щось поки що не в моїй компетенції. я просто констатую.
