«До слів»
Говорят сон это видение нитей жизни связанных с той жизнью, из которой истекает этот сон. Аня ты помнишь мой сон, в котором мой одногрупник Эдик был похоронен? В день написания этой сказки, услыхав о моем сне, он сказал такие слова (его спросили грустный ли он из-за одной девушки), он ответил «это тоже добавляет свои минуса, просто в одной из нитей жизни меня вчера похоронили…». Мне сразу стало не по себе из-за этого сна…(это не важно)
Солнышко, эта сказка для тебя. Я помню твои слова «…это всего лишь сон…» да солнце оно, наверное,так и есть, но я не знаю…
Впереди длинный путь, а сны они, скорее всего как дорожные знаки…
Может, если ты заснешь под эту сказку, она станет сном, надеюсь, ты обратишь внимание на этот знак – каким бы он тебе не показался…
Люблю, целую – твой и навсегда твой Илья.
«частина перша»
Порив хвилі сірої
Край обриву, під ним здалеку шумить річка. За декілька метрів до обриву стоїть товстезний і високий каштан з якого росте товста гілка, на якій висить стара гойдалка.
Теплий вітерець ласкаво обвіював чудесний край, що осяювався сонечком. З далеку розкривався чудовий і красивий краєвид .
На гойдалці сидить одинока дівчинка…
-Скажи мені каштане, навіщо ти тримаєш мене?
Затріщала кора тихим скрипом.
-Скажи, невже ти такий ж одинокий як я?
-Ні ти не одинока, я с тобою, сонечко с тобою і все що тебе оточує воно тільки для тебе…
Нашептав ласкаво Вітерець.
Дівчинка зірвала квіточку що росла поруч з нею і, недовго думаючи, почала мовити:
-Скажи мені квіточка він кохає мене чи ні? Кохає, не кохає, кохає, не кохає, кохає… скажи мені пелюсточка якщо я почала б рахувати зі слів «не кохає» твої слова були б обманом?
-Ні ! Якщо ти мовила першим слово «кохає» значить ти кохаєш його. А на любов, відповідь є тільки любов’ю.
Шептав Вітерець.
-…ні його навіть і не існує, я навіть не вигадала йому ім’я. Вітер ти той хто знає все, чому ти кажеш мені неправду?
-Повір мені якщо ти не змогла дати йому ім’я по своєму, значить він десь чекає тебе.
Не поспішаючи відповідав Вітерець.
Дівчинка встала з гойдалки і повільно підійшла до обриву, остання пелюстка, з її рук, плавно спускаючись по вітру, упала в гущу, зеленої, травки.
-Привіт гомінка річечка, можливо чекає тебе десь хто, що ти спішиш з таким шумом в невиданий край? Мовила дівчинка наклонивши голову донизу.
-Я несу життя для всього що тебе оточує тому мені є куди спішити.
Відповідала шумливо річка.
-Значить ти серце моє, і ти все що в мене є? Якщо так, то скажи мені де той, хто буде кохати мене, і як його звати?
Не терпеливо питала дівчинка.
-Ні дівчинко я є тільки життя твоє, а не твій вибір. Той хто кохатиме тебе – вже кохає, ти тільки відкрий очі і відчуй це, адже те, що ми шукаємо знаходиться завжди поруч з нами…
Мовила річка.
І дівчинка відкрила очі і раптом все навколо заспокоїлось. Притих вітер, перестав тріщати каштан, застигла гойдалка на місці, зупинилась гомінка річка – вода в ній стала спокійною як дзеркало…
Раптом дівчинка побачила у воді відображення хлопчика, що сидить за віконцем на підвіконні і скрізь якусь невеличку завісу туману дивиться на неї.
Вона намагалася мені щось сказати, але скрізь мертву тишу, одинокої кухні, я не зумів почути її слова. Адже вона, всього на всього, дим від моїх сигарет…
«частина остання»
На добраніч
Буває момент – коли ти просто закриваєш очі і відчуваєш…
Теплий вітерець ласкає твоє обличчя, тіло твоє розслабляється, шелест літнього листя, запах квітів, це все і ти ніби в раю і не хочеться більш нічого…
Кохана поруч ти обіймаєш її рукою і ви впадаєте в пристрасть…
-Що це? Мене ніби роздуло в усі сторони. Здається мій ніс під моїм тілом. Вуха, мої вуха, чому вони такі великі? Я не можу підняти своє тіло, чому воно таке важке? Хто я? боже що тепер, що в цей раз? Відкрити очі, треба відкрити очі… Що це? Це трава, чому я знаю як воно називається? Куди я попав?
Вона підійшла до нього і мовила:
-Милий, як ти? Мабуть ти перебільшив…
-Що? Ти … хто…ти Анна!
-Ой, ти дуже сильно вдарив його… Я не розумію чому цей каштан такий упертий, нам всього навсього треба перейти через цю гомінку річку. Ілля мабуть у тебе пам'ять відшибло, хм, ну ти і лопух!
-Зачекай, я кохаю тебе!
-Так, і я тебе теж кохаю. Вставай дурнику нам треба думати як перейти через цю річку, адже у нас з тобою попереду іще довгий шлях…
-Зачекай, дійшло! Але, ти ж дівчина моя, я не розумію, чого ти ходиш на четвереньках, в тебе, такі вуха!? Ну вони, такі, великі… І чого, в тебе, такий слонячий хобот о, чо, к!?
-Я не гірша ніж ти! Цікаво тобі раніше подобався мій носик і в загалі!
-Зачекай, я слон?!
-Ти вже три години слон і досі не можеш в це повірити?
-Так! Мені треба зібратися.
Ілля підвівся, озирнувся. Подивився на каштан, на якому після сильного удару гойдалася гойдалка. Підійшов до обриву і подивився в глиб гомінкої річки. І почав мовити:
-Аню, а я вже тут був.
-Ха, пів години назад, перед тим як ти вирішив повалити цей каштан головою, авжеж був! -Ні, ось дивись, під цією гойдалкою чотири пелюстки, і ось одна трошки далі в травичці. Я їх рахував… вона почала зі слова «кохає», хоч знала що скаже остання пелюстка…
Аня підійшла до обриву, де я зараз стою… і мовила:
-Ах ти какашечка, ти все підслуховував, ці пів години ти лежав і просто слідкував за мною? Так ти і зараз притворюєшся?
-Ні я насправді… ой голова тріщіть. Так то була ти?
-Так !
-І ці всі слова…?
-Так! Але вітер, річка то все був ти?
-Мені здавалось що я сплю…
-І навіть у вісні, Ілля, ти кохаєш мене…
-Йди до мене, моє слоненятко, я завжди кохав тебе і кохатиму!
Мовив Ілля, і вони обійнялися дуже міцно. Поцілунки, обійми це все почало переростати в пристрасть. Вони почали кохатися, все навколо… застигло листя на каштані, застигла одинока гойдалка на місці, заспокоївся вітер. Зупинилась річка - гомінке життя. Почуття, віра, любов, і вони пішли по воді, по гомінкому житті. Вони перейшли ту річку і чим дедалі вони віддалялися від обриву, тим густіше ставав золотий туман, тим яскравіше становилось світло, тим більше відчувалось тепло…
Буває момент, коли ти відкриваєш очі, дивишся у віконце і відчуваєш новий день, але… ти впізнаєш, той момент, якого ти так давно чекав. Вона поруч, ти дивишся на неї, мовляєш її ім’я, Анюта… і згадуєш – ти кохав у вісні.
Хм, слоненята, це так мило, цікаво, вона була в моєму сні, бачила? Авжеж була, я цього хотів, я це отримав і я хочу цього назавжди…
І тільки лагідний поцілунок – добрий ранок Сонечко!
Кінець
Фалін 1 (Присвячується Ані Роменській)
ID:
321836
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.03.2012 17:57:35
© дата внесення змiн: 20.03.2012 13:57:35
автор: Pnda
Вкажіть причину вашої скарги
|
