В повітрі стояв запах паленого листя,від якого ледь перчило в горлі. Напівголі дерева мабуть,якби могли,почервоніли б від свого вигляду .Досі теплий легкий вітерець огортав тіло, навіваючи знайому ностальгію,оживляючи майже мертві спогади. “Ти любиш осінь?” – лунало в голові. “Заспокойся. Це лише ілюзія.” Та голос,ніжний і тихий,не замовкав. “А любиш запах опалого листя? Я просто обожнюю”…
То був її голос. Її,яку назавжди втратив. Солодкий голос. Повільними кроками ми збивали важкі краплинки вечірнього дощу з сухої трави. Повний місяць спустився так низько,що можна було дістати руками. “Хочеш я його вкраду? Зніму прямісінько в твої долоні?”
“Ні. Просто поцілуй мене…”
Багряне кленове листя глухо хрупотіло під ногами. Вечірня прохолода дурманила голову. Місто повільно засинало від осінньої ледь чутної пісні. Ми теж мовчки слухали ту мелодію. “Я люблю осінь!” Проте ти не відповіла нічого,просто посміхнулась. На променях місячного сяйва твоє бліднувате невинне обличчя вигляділо справді щасливим.
“Чуєш ,як дерева перешіптуються?”
“Ні. А хіба вони вміють говорити?”
“А ти послухай!”
І ми знову застигали в довгому мовчанні.
Клени та каштани довкола тонули в різноманітності барв. Школярі-першачки голосно сміялись,весело доганяючи один одного. Розповідали щось цікаве,збирали порепані каштани. “А що ти найбільше любиш:весну чи осінь?” Ще й досі пам’ятаю той дзвінкий дитячий сміх. Ти також любила сміятися. То були найкращі дні. Осінні дні.
Сонце досі припікало,ніби влітку. Ночі стали холодні та безкінечні. Згодом почалися дощі. Якось різко і неочікувано. Осінь без дощу – не осінь. І це правда. Хоча з нас двох подобався він лише мені.
“Він нудний.”
Я не відповів нічого. Лише поглянув у вікно,сподіваючись щось побачити. Але крім дощової завіси вгледіти нічого не вдалося.
Сьогодні теж дощ,хоча почався ще з тиждень тому. Тоді,коли ти пішла,того ж дня,коли я залишився сам на сам з осінню. Дивлюсь на твою трохи дитячу посмішку на фотографії,відчуваю звабливе дихання. Здається,ти стоїш навпроти мене. Розумію – це тільки ілюзія,тільки реальніша.
“Прости, якщо зможеш.” Думки викликають в голові несамовитий вулкан. Заспокоївшись,пошепки кажу: “Прощаю.”
