«А якщо він передумає? Адже вже було таке…» - ця єдина думка кружляла у неї в голові до самого ранку. Та нічого подібного не сталося. Маринка прокинулась раніше – знервованість дала свої наслідки. Кирило все так само обіймав її і міцно спав. Вона поглянула на його обличчя. Його чутливі губи, що обпалювали її вночі вогнем… Дівчина не втрималась і легенько доторкнулась до них – м’які… Вії Кирила затремтіли і він відкрив очі. В них Маринка побачила вогник.
«Добрий ранок», - посміхнувся Кирило – «Ти чому так рано встала? Мм?»
«Треба додому. Батьки нервуватимуть. І так буду отримувати за таку затримку.»
«Без сніданку я тебе нікуди не пущу», - сказав він і міцно притиснув її до себе.
Вона стільки разів бачила у кіно, як вранці героїня прокидається в ліжку героя, надіває його сорочку (чи то футболку, чи то кофтину) і йде на кухню, де він уже готує сніданок. Маринка відчула себе героїнею, але свого власного фільму. Кирило поклав на ліжко свою футболку, яку так любила Маринка. Вона вже одягала її раніше, задля фотографії. Футболка була для дівчини завеликою і висіла на ній немов платтячко. На невеличкій кухні Кирило смажив яєчню, оскільки часу вистачало лише на такий сніданок. Запах їжі змусив її живіт завурчати, як маленьке кошеня. За вікном, на підвіконні якого стояло декілька вазончиків з милими квіточками, моросив дощ. Маринка мовчки присіла на диванчик, що стояв біля стола.
«Ти чому мовчиш? Невже боїшся мене?» - повернувшись до неї обличчям, запитав Кирило.
«Та ні… Погода погана… Думаю, як додому добиратимусь».
«Я тебе відвезу, можеш не переживати через це», - сказав хлопець і посміхнувся.
«Дякую. Коли там вже можна буде щось перекусити?» - раптово повеселішала Маринка. Їй більше не було лячно, вона просто вирішила насолоджуватись життям і більше не боятись.
«Ай!» - зойк Кирила відволік дівчину від думок. Він стояв біля витяжки, що тремтіла, і тер потилицю. Маринка посміхнулась, встала з диванчика і підійшла до нього. Вона обійняла його, стала навшпиньки і міцно поцілувала. Поцілунок розігрів бажання, а напівоголені тіла ще більш розгарячили їх. Кирило вже забув про свою травму і цілував її, пестив її тіло. Він при підняв дівчину і посадив на кухонний стіл. На цей раз Маринка відчувала себе набагато приємніше. Вона була легкою, як метелик, і літала десь за межами свого тіла. Коли вона повернулась, Кирило тремтів у її обіймах. А на плиті догорав їх сніданок.
В одній із кімнат рипнули двері. Кирило з Маринкою швидко поставили чайник на плиту та сіли на диванчик. До кухні зайшов їх друзяка Вітьок. На нього було дивитись важко, хлопець був такий пом’ятий. Його темні кучері нагадували кубло пташок, з якого виднілись рештки їжі. Під оком виднівся свіжий фінгал, а на нозі красувався малюнок невідомого автора. Лівий рукав сорочки висів на тонесенькій смужці тканини, а штани… їх просто не було на ньому. Він мовчки підійшов до холодильника, взяв пляшку мінеральної води і пішов назад до своєї кімнати.
Це видовище так розсмішило їх, що вони ледь не луснули зі сміху. Ще трохи поніжившись в обіймах, Маринка пішла одягатись. Коли вона вийшла з будинку, Кирило вже чекав її за кермом авто. Місто плило за вікнами автівки дуже швидко. Дощ усе крапав і крапав, заливаючи усе довкола.
«Ми ще побачимось сьогодні?» - запитав хлопець, відкриваючи дверцята авто для Маринки.
«Не знаю… Скоріше всього, що ні. Але я постараюсь. Давай ввечері зідзвонимось? Добре?»
«Окей. Домовились», - відповів він і поцілував її на прощання. Маринка розвернулась і пішла до під’їзду. Коли двері за її спиною зачинились, вона почула гуркіт мотору його машини, що поїхала повз будинок. Вона підійшла до сходів, сіла на них і заридала. Маринка плакала і від суму, і від радості. Їй просто треба було вилити якось свої емоції, що переповнювали всю її. Дівчина просиділа так деякий час, аж поки її переживання не затихли і вона змогла взяти себе в руки.
Треба було вже йти до своєї квартири, де на неї чекала інквізиція.
