Природа вперто не хоче вмикати режим осені. Хоча на календарі вже середина листопада, однак стовпчик термометра ніяк не опуститься нижче плюс дванадцяти. Більшість дерев вже скинула листя, але все ще можна неспішно пройтися вечірнім парком, милуючись осіннім різнобарв’ям і, шургаючи ногами та підіймаючи вгору листя, витрушувати з зашкарублої скриньки відчуттів на горищі душі млосне відчуття ностальгії за тими часами, коли можна було отак йти цим парком і ні про що не думати. Словом, ідеальні умови. В моєму раю буде саме так – погода, як в перший-другий тиждень жовтня, легка хмарність, ніжний теплий вітерець, сонце при заході і такий приємний звук сухого листя під ногами. І нікого й нічого більше.
До речі, кудись стали пропадати горобці. Ще два роки тому в цю пору дуже важко було спіймати момент тиші – їх дзвінке цвірінькання проникало всюди, а влітку за їхніми ранковими сигналами можна було наводити годинника. Тепер же цих маленьких друзів суттєво поменшало – і точно так само, як колись я думав: «Та замовкніть же хоч ненадовго!», так тепер хочеться чути частіше їх цвірінькання. Кажуть, що горобці зникають через масовість мобільного зв’язку – або ж через тотальне використання пластикових пакетів для сміття – хто зна. Я думаю, що тут є чисто психологічний аспект: так, тепер коли чую оце дзвінке «цвірінь», то особисто мені приходять на думку саме хороші моменти з минулого, коли ці малі вічно цікаві крилаті друзі створювали саундтрек мого життя.
Та я ніби не про горобців збирався писати. Взагалі, якось ніяк не можу нормально зконцентруватися, ніби підсвідомість все ще опирається усвідомленню того, про що йтиме мова нижче. Пишу тобі, але егоїстично - про себе. Прочитавши це все повністю, ти – при бажанні – зможеш мене зрозуміти. Намагатимуся не надто вичурно заплітати речення, хоча в мене при написанні подібних «зізнань» текст завжди виходить одночасно ніби й простий, але водночас пістрявий реченнями, схожими на ось це, в яких багато ускладнень і вставних уточнень, без яких, по суті, можна було б обійтися.
До чого я це все? Щось я знов тікаю від теми. Це вже попахує графоманством. До дідька, тут пару лишніх байт не шкода. А найцікавіше, що якби я взявся розказувати оце все усно, то перша година в мене б пішла на репліки типу: «Еее..», «А знаєш, ну…», «Иии…» і тому подібне. Та це все вступ. Що ж, поїхали – глибодий вдих, три, два один…
І все-одно я не знаю з чого почати. Як це не прикро, але таким я напевно й залишуся в твоїй пам’яті – вічно нерішучим і безініціативним. Але навіть оця нерішучість і безініціативність має в собі глибоке психологічне коріння. Все кероване і чітко усвідомлюване. І це викликає в мене потужне почуття провини, яке одним ударом проламує грудну клітку, зводить подих і рвучким жестом стискає сталевими кігтями пульсуючий шматок м’яса там, всередині. І відчуття чужородного внутрішнього втручання зі мною щосекундно, хоча й сам знаю, що винен саме я.
Так вже склалося, що в мене мабуть хоббі таке – винити себе. Хоча, скоріше всього, це теж частина плану.
Я відлюдькуватий, безініціативний, стриманий, нерішучий і принциповий. З одного боку – ніби це все надмірна скромність, а з іншого – насправді це все теж продумано.
Я практично ніколи не знайомитимусь з кимось першим – я не хочу привертати до себе лишню увагу і нав’язуватися. Варто погодитися – в випадку будь-якого конфлікту з кимось з часом таки згадуєш, як і при яких умовах ви познайомилися. Тому, якщо не було моєї ініціативи при знайомстві, то це частково знімає з мене відповідальність на майбутнє (маю нехилу підозру, що це лише я настільки далеко прораховую, але така вже моя природа).
Будь-яка дія несе в собі причинно-наслідкові зв’язки, тому коли я не повністю впевнений в тому, що я можу прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій (або ж коли не впевнений в настанні вигідного мені результату), я краще буду безініціативним. Грубо кажучи – так, це страх фіаско. Я не з тих, хто звик ризикувати. Я з тієї породи, що швидше упустять свій шанс, ніж зроблять єдиний крок назустріч.
Емоції показують ставлення людини. Чим більш емоційніша людина – тим глибше можна пізнати її, будучи стороннім спостерігачем. Трьох днів достатньо, щоб збудувати картину дій і вподобань людини, спираючись лише на емоційне вираження її. Саме тому я стриманий. Я підсвідомо не хочу, щоб хтось насправді знав мене. Мені було б соромно за себе.
Я не стану робити поспішних дій, я ніколи не буду рабом миттєвості. Мене практично неможливо вивести з себе, я не вмію ображатися – і водночас від мене важко дочекатися особливих проявів радості і щастя.
В мене на все є свій чіткий алгоритм дій, якого я завжди дотримуюся, є принципи, яким я ніколи не зраджую. Я не з тих людей, що сьогодні говорять одне, а завтра роблять інакше; я – той, хто керується правилом «принциповість визначає рівень професіоналізму». Винятки – це не для мене.
Та це все дурня. Отак це пишу, і виходить, що я - якесь підле і нещире втілення зла, яке все робить з корисливою ціллю. Ну, сам винен (я там вище вже писав про хоббі?). Насправді все зовсім не так погано. В усякому разі мені так хочеться вірити.
Я – така ж людська істота, як і всі, зі своїми вподобаннями, рефлексами, інстинктами і тому подібною начинкою. Різниця лише в подачі.
Пару років тому я раптово для себе вирішив, що треба бути добрим. Отак просто – може і смішнувато, і банально звучить, але я дійсно так вирішив. Так, до того перечитав багато різноманітної літератури – починаючи науковою фантастикою, і закінчуючи «Некрономіконом». Я втиснув все всю цю інформацію і отримав висновок – благо в добрі. Тоді я і вирішив, що треба жити не для себе з єдиною ціллю «отримувати задоволення», а треба жити для інших – тоді задоволення само прийде.
Тому в мене для всіх оточуючих першопочатково є лише «психологічний кістяк» - я не намагаюся справляти враження на людей, я даю їм свободу вибору. Основа цього кістяка – загострене відчуття справедливості, простота і стриманість. Достойний набір, правда?)
А решту я «добудовую» в процесі спілкування з людиною – в залежності від того, що саме ця людина від мене очікує. Саме тому я неконфліктний – бо важко зпровокувати на конфлікт людину, яка відповідає твоїм вимогам. Просто будучи саме таким, яким мене хочуть бачити, найлегше бути корисним комусь. Тобто в двох словах – це лицемірство во ім’я добра.
Ця поведінка і пояснює мою небагатослівність в компаніях – неможливо повністю відповідати різним вимогам кількох людей, тому доводиться не палитися. Якщо компанія типу «всі свої» - з приблизно однаковими смаками, вдодобаннями і поглядами на життя, - то, відповідно, і мені легше бути «відкритішим».
Так от, з усього вищенаписаного логічно випливає, що місця особистому життю тут якось немає. Якщо вже я живу про принципам «святої брехні» заради добра, то розвивати так стосунки не вийде. Я ж стриманий. Я чітко бачу межу між симпатією і закоханістю. І даю людям бачити в мені то, чого вони хочуть – фактично, підігруючи їм. Тобто якщо я комусь починаю подобатися – то це всього лише уявний образ, повітряний замок, фантом. І знову-ж таки в цьому моя вина, бо я не помічаю далекоглядних планів і даю комусь хибні сподівання. Я ж не можу любити – любов передбачає відкритість перед половинкою і відверту щирість. А мене справжнього не існує. Я ж не зможу вічно мовчати? Многоликим бути важко. Але інакше не можна.
До чого ця вся розповідь? Сядь і задумайся – я десь серед твоїх друзів чи знайомих. А може я – це ти?
ID:
222143
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.11.2010 18:57:35
© дата внесення змiн: 16.09.2012 18:09:13
автор: anonym
Вкажіть причину вашої скарги
|
