Кілометрами, мовами, чужими законами
Я втрачаю тебе в таксофоні
Серед безліч гудків і незмовчаних сліз
Намагаюсь знайти твоє слово.
Ти блідий, ти чужий, ти вже хворий зовсім –
Бачу я в телефонній розмові.
Все не так, все НІЯК
І останній наш вихід на коді.
Моя скринька порожня, а в серці сміття.
Та не викину garbage на люди.
Забудь? Та забуду. Тільки твоє ім’я
Як клеймо на мені. Нехай буде.
Ти надто в політику вдався, та зник
З усіх пропагандних плакатів,
Не з тих, у які загортають гашиш,
А з тих, що у душах… Вже важко ковтати.
Всі згадки про те, що було-небуло,
Про те, що сміялись й не сміли сказати.
Скажи, якого ж бо дідька було
До неба всього обіцяти?
Наші правила змінні. На іншій землі
Неможливі твої поцілунки.
А чи ти хотів з сірих фарб ще тоді
Малювати мені візерунки?
Ми далекими стали, я по-іншому їм,
Що життя подає на сніданок.
Я вже гольф не люблю й не читаю Maxim,
Я вже майже звільнилась від рамок.
Всі болючі місця, які ти простріляв
Я залила зеленкою й йодом.
Не люблю молоко. Бо ти був молоком.
Я й тебе не любитиму згодом.
Я три місяці п’ю чужий кисень й вино.
І дзвоню по чужих таксофонах.
Після довгих гудків і повторних алло
Знов німою вертаюсь додому.
осбливо остання строфа.
