Болюча осінь тепліла надворі. Дзвінок заграв – забула вже, яка тоді була мелодія. Спокійний до холоду батьків голос. Знічев’я спитала, як там всі, наостанок спитала за бабу. Вмирає наша баба. Нічого не зробити
Завило, загуло, закричало
Чому ці стіни не падають?
Що я сказала тоді батькові? Не пригадую. Майже рівний голос. Смерть вперше торкнулась до нас.
Бабо, не вмирайте боже, боже, ні, хай вона не вмре, хай живе ще, вона ж …
Влітку сказала нам, хворіючи – я не хочу жити. Я вперше тоді побачила, що вона худа й легка. Як це вона не хоче жити? Мені теж буває не хочеться жити, але це я ,мала, нікчемна і надумана, мене мають полаяти , пригрозити і змусити захотіти жити, бо нема причин не хотіти жити. А баба – це гора, ні, не так, це жива гора, в якій вирує те, що називається життя – страшне і тяжке, але кипляче, своєрідне, невгамовне і згірчене. Вона була завжди.
…Розказувала нам, що класти на віко, що в труну. Підписувала насіння, розділяла,кому що віддасть. Ледве ходила вже, а все ще хотіла купити нам чогось смачного. Ну от і все думала я, коли вимітали двір, пиляли дерева, а вона лежала вдвічі менша на ліжку і ледве вставала. Хоч було ще не все. Осінь золотила нашу шовковицю, осіннє безглузде листя і гнила картопля заплутувалися у граблях, коли ми прибирали дворище, і та дорога, де я робила колись перші свої кроки, тепер для неї мала стати дорогою до цвинтаря. Ми прибирали, і сльози розмазували пилюку на обличчі, дорогою ходили люди і повз наш двір на розі, як завжди, проїжджав автобус, що нас доправляв до її обійстя зазвичай. В обійсті цьому ми в різний час молотили соняшники, плакали за зарубаними гусками, читали «Сільські вісті», а колись навіть - як запевняла баба – тут вештались домовики і стукали над моєю колискою. Тепер наше дворище прибиралось, як прибирають хати до урочистої події. Листя і гілки так і заплутувались у граблях, а,може, то я не бачила, що гребу й куди.
Коли марила і плутала всіх і все, коли забувала, де вона поки є, то просила крізь марення передати нам гривню на гостинець. Їй було все одно, чого вартує гривня, її свідомість зупинилася на тому рівні, коли одна гривня викликала у нас, її малих тоді ще внучок, щирий захват. Вона забула, що таке гривня, але вона пам’ятала наш захват.
І померла. Я тупо дивилась на неї, на поважну ходу людей навколо неї, на сльози-причитання, а сонце сипало промінням крізь пилюку на її обличчя, з якого не зійшов рум’янець. Її щоки завжди були рум’яними, навіть тепер. Маленька, як принцеса, моя спляча красуня-вигадниця не виглядала сумною, а виглядала далекою-далекою, і тільки проміння немов наближало нас до її душі. Плачучи, я боялась підняти очі на всіх інших, щоб не бачити, як плачуть вони. Вона ж ні сльозинки не зронила, тільки скривилась, коли я вперше після звістки заплакала при ній.
…Пройшов майже рік відтоді, а суму не стало менше. Пригадую дні, коли всі здригалися від кожного дзвінка. Пригадую той тупий, безпросвітний стан, коли сновигаєш хатою, думаючи, що Ви,десь там, вмираєте ,а я, ось тут, бачусь із друзями, їм, сплю, дихаю в весь час запитую себе: що робити тепер?
Я думаю про Вас дуже часто. Згадую вечір після похорону,коли всі покинули пусту хату, світло якої більше для нас ніколи не запалилось. В той день було сонце,а наступного ранку земля вкрилась снігом. І я думала, що тепер це ковдра на вашій могилі.
А потім згадую, як продали хату. Як я вийшла з машини і довго не могла зайти у двір. Цей біль ніколи не викуриться ніякою в світі радістю, він просто переростає у ще одну грань мою життя. Невіддільну від мого коріння, невіддільну від моєї душі.
А скоро у вашої внуки весілля. Але ви будете дивитися на нього з іншого світу. Я буду згадувати, як ви писали листи в сільраду, щоб п яниця-сусід зрубав свою акація на вашому городі, як відганяли від мене барабашку в дитинстві, як мили посуд листям із жоржини, як любили нас своєю простою любов ю...
ID:
218692
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.10.2010 10:15:06
© дата внесення змiн: 28.10.2010 10:15:06
автор: asura_balata
Вкажіть причину вашої скарги
|
