Ти так вмієш ставати сумною,
що аж
розтуляється світ
і дерева дощів
проростають корінням у вікна
…
Ти так просто буваєш собою…
кураж
легкість… майже-політ…
скрізний шепіт душі,
до якого боюся, не звикну
…
Ти так вмієш з'являтись на очі
у дні –
із найгірших отих…
кличеш сонце – приходить,
засвічуєш подихом скерцо
…
Ти так вмієш лишатись… напрочуд! –
в мені …
і так тихо іти,
засіваючи згодою
сумнівом зоране серце
…
Ти так вмієш змивати ознаки…
мов хтось
щоранково, із чаєм
натщесерце ці риси в тобі
ретушує ледь видно
…
Ти буваєш така усіляка
аж ось
тебе не-ви-ста-ча-є…
насолода, мабуть, хоч би раз
тебе вигадать,
рідна…
28.01.2010 (с)
