У вас бувало таке, що в один день закінчувалось все життєво необхідне? Зубна паста, сіль, гроші в гаманці, на мобільному, в неті, туалетний папір, підживлення для вазонів, мило, сливове варення, шампунь, зарядка в плеєрі, пральний порошок, чисті шкарпетки і теде?
Одного дня в мене закінчилось те, що звикли називати «жіночим щастям»(яка нудьга!).
Хтось зверху із сарказмом сконстатував: ти вичерпала свій ліміт на вдачу. Іди гуляй, мала!
Діалоги:
- знаєш, мені іноді шалено жаль, що ти в мене перша жінка…
- ???, - здивований погляд.
- Я серйозно. Зрадити ж тобі не можу. А так кортить знати чи ти гарна коханка.
- А ти маєш сумніви?
- Ні. Просто насправді нема з ким порівняти.
- Якщо в тебе виникла така думка, то це означає, що ти чимось невдоволений…
- Гамм…
- хммммм…
- в мене є ідея.
- Яка?
- Давай ти переспиш з Деном. Він відомий бабій, знає в цьому толк. І потім скаже мені що до чого.
- Ти глузуєш? Отже ти зраджувати не хочеш, то траба дружину підкласти під френда?
- Ну я ж заради нас. Буду впевнений, що нічого в житті не втратив…
- А так все буде на ліво тягнути?
- Нєєєєє…
- Може б ти прямо сказав: рідна, я гульну разок – в розвідку . Вернусь і все буде по-старому…
- Ти жахлива
- Я???
- І жорстока!
- Слів нема!
- І не треба!
- Іди під три чорти!
Якщо хтось колись сумнівався у цнотливості українського вечора, то раджу заткнути свій маінд "садком вишневим коло хати" під звуки «Плач Єремії». Не знаю як там у вас далеко, а тут гуцули ввечері схожі на ангелів – стиха балакають, мало шляхують, курять люльки і бамбук, варять кулешу, «дочка вечерять подає» і зірочка встає… для кожного своя.
Гуляти серед усієї цієї ідилії ввечері із гімняним настроєм – нестерпима мука. І звідкілясь у липні ти набираєш повні капці болота, і лавки у парку всі зайняті, і цигарок твоїх улюблених в кіоску вже нема… і ні одна скотина не відповідає на дзвінки – очевидно сама доля рятує їх від твого скиглення. І ти бредеш запилюженими вулицями, заглядаючи у вікна першого поверху із такими прозорими фіраночками. Ловиш ритм постукування ложками-виделками, погукування дітей додому з вулиці, поскрипування качель, посвистування ровера «Україна», погримування немитих «дев»яток»… Ти нанизуєш всі ці звуки на пам'ять і стає бляха-муха так млосно і тяжко, шо вити хочеться. А з мінідинаміків МР3 лунає « Don`t Cry» Guns N’Roses і вже ніхто не питає, котитись чи ні з очей сльозам і чи боліти спогадам.
Діалог:
- Сьогодні на роботі ми говорили про феміністок. Такий діалог вийшов… ну просто дебати!
- Ага. «Єк будуть дебати, то мене першу…»
- Та не кажи. Дівки зразу почали волати про посуд та куховарство…
- А ти як завжди згадав Мішеля Ульбека?
- Ні, я їм Карпу зацитував.
- Ахахах!
- Сказали,що тобі треба пам'яник покласти.
- Ну це всі давно узгодили.
- Хіба я такий поганий?
- Ні. Просто я така добра.
- Гиии
- Геее.
- Мале, я тебе люблю.
- Ну а я звісно ж тебе.
Застуда б'є по здоров’ю і нервах. Сидиш вдома як розпатлана курка, волосся сторчма, очі заслимачені, з носа гидотна, під носоv уже червоний мозіль від хустинок. Саталітарка показує фак – на тобі, дурне стерво, "Перший національний" та "Інтер" з маразматичними серіалами. За вікном хтось сильно трусить волоссям з лупою(снігопад йоли-пали!) і ніяких грьобаний хеденшолдренс не поможе. Гречка як завжди пригоріла до дна, а ти вже заманалась їсти задимлене. В холодильнику банка маринованих огірків, але з чим їх зараза їсти, коли з їстівного в хаті ще цибуля і чорнослив(не рахуючи соди). Іноді навідується сусідка – кайфує від твоєї потворної мармизи і задоволено топає до свого алкоголіка.
«Моє серце перетворилось на презерватив і тепер я весь серце» - щось таке далеке згадалось. Закриваю повіки і бачу сни. В них нема місця зимі і пригорілим банякам, тупим реаліті та душевним шмарклям. А що там є – хтось спитає. Не знаю. Я не зустрічала цього в реальності, треба вигадати нове слово.
Діалог.
- Мама питає чому у нас немає дітей.
- Скажи, що в нас по графіку купівля пральної.
- Ага, ще скажи відправлення її на пенсію і вона приб'є нас обох.
- Ну тебе як сина звісно ж в останню чергу.
- А тебе як невістку звісно ж сковорідкою.
- Ядом
- Нііііііі, це надто підступно.
- Ну так, гепнути бляхою по чолі значно гуманніше.
- Ну це принаймні по-українськи.
Хтось не вміє плести макраме, хтось не в'яже шкарпетки, дехто не вміє грати на скрипці, інші – не знають, що таке «delphy», а я не вмію знайомитись. Тобто кажу оте все, що має бути: типу ФИО і все таке, але от зберігати таємничість, корчити міни, вести очима вправо-ліво, переходити на півшепіт… ох яке це все банальне. Єдине, що я нормально вмію робити з незнайомцями – мовчати. Безкінечно слухати змістовну тишу, дивитись прамо в очі і читати там правду, знаходити у видихах відповідь на свої запитання, відчувати втому серця битись 63 рази на хвилину. Я б змогла б здобути золоту медаль у змаганнях, якби це визнали спортом.
Діалог:
- помер Покальчук.
- Давно?
- Сьогодні.
- …
- Жаль.
- Ти ж не любила його творчість.
- Я не любила як сусідський котик мітив на наших дверях територію, але плакала, коли його пси розірвали.
- Порівняла кота з людиною.
- А ти не розрізнив творчість і особистість.
- А хіба людина творить не те, що вона є?
- Ні. Іноді це те, чим вона хоче бути, або чим вона звикла бути. А найчастіше це те, чим вона вміє бути…
- То що ж такого в Покальчуку було?
- Він був.
- Він був і продовження?
- Ні. Він був. І нема і більше такого не буде.
- Мале. Пішли спати.
Я переглядаю наше листування. Маразм двох підлітків із синдромом передозу щастям. Погано звісно ж, що ми від цього впали в кому, але я помираю від думки, що могла тебе не зустріти. Що би мені тоді боліло, чим би я тоді захоплювалась, кого би тоді залишила на пам'ять???
ID:
176053
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2010 22:34:15
© дата внесення змiн: 14.01.2011 12:01:47
автор: Наталка Тактреба
Вкажіть причину вашої скарги
|