Вицвіли давно вже скроні в самоті
Печуть думи, як вогненні стріли
Вітер, мов скрипаль, бринить у далині
Розриває душу і рве серця струни…
Плаче мати…Ллється вже струмок
В чорне море, людського страждання
Почорніла вся, як той вінок,
Що обмитий сірими дощами
Не сміється: хоч цвіте весна
А колись була така весела
Мати до синочка знов прийшла
Принесла даруночок від неба,
Ці фіалки ніжні, запашні
Посадила у сиру могилу
І знялася чайкою вгорі
Болісно кричала; Сину, сину!
