Цей парк мене зачаровує.. Тут мало людей... дерева, квіти, собаки і коти... природа. І я, ніби чорна пляма на весільному платті, про яке я ніколи не мріяла. Всі мріяли, а я ні. Особлива? Ні, просто .... дурна, чи шо? Я мріяла про тихе вінчання в маленькій капличці, вночі при світлі зірок, в джинсах і футболці... і досі мрію... А він хоче більше. І як завжди я погоджусь.. бо він так хоче. Бо я завжди так робила... бо так хотіли всі... але не я.
Всі думаюсть, що я здуріла, бо мені виповнилось 18. Брехня. Нагла і тягуча, як болото. Просто досі я не бачила того, що мені показав він. Показав... ні, скоріше заставив відчути, пережити, зрозуміти і вияснити для себе своє місце... Кожний день сприймати таким, яким він є, не думати, шо завтра все може помінятись в іншу сторону, і може навіть через хвилину мене вб’є якийсь маньяк, хоча я й стою в переповненому супермаркеті серед білого дня. Це все немає значення. В цю секунду я жива, і я можу просто піти додому, щоб цей навіжений мене не прибив. Залежить від мене, яким буде моє життя і стосунки з оточуючими. Я перестала хникати, що він колись піде і залише мене. «Якшо ти так будеш говорити, мені це надоїсть і я піду.». Інший би заспокоював, шо такого ніколи не буде. Але він не інший. Тобто навпаки, він інший, тільки не такий, як інші. Я знову заплуталась.
Стара зелена колись лавочка запрошувала сісти в тіні дуба (чи то клена?!). Я не відмовилась. Тим більше, що вона мовчала, а саме це мені й потрібно було. Тиша. Я хочу поговорити з собою. Я хочу почути себе.
Я завжди казала, що хочу залишитись дитиною. Такою безтурботною, доброю, чесною, відкритою... діти не зраджують. Це вже потім в них вселяється цей поганий червячок, який зточує зсередини шар доброти. Тому я часто повторювала, що я – дитина.
Я хотіла подорослішати. Для того, щоб могти самій приймати рішення, чи купляти ті красовки, чи ні, чи йти на навчання, чи проспати. Для того, щоб вирішувати, хто для мене друг, а хто ворог, з ким краще, а з ким гірше. І коли і з ким я щаслива. І за кого вийду заміж. І як назву дитину. І ще багато чого іншого.
Я любила красовки. Це єдине взуття, в якому я почувалась, як риба в озері. В ньому я могла бігати, стояти, ходити, пригати, лазити по деревами, грати волейбол, полізти на Високий Замок або просто ходити на роботу. А мені казали, що треба бути жіночнішою і вміти ходити на підборах.
Я любила туфлі. Чорні, на високому і тонкому підборі. Але не любила шпильок. Важко ходити на голках.
Я завжди мріяла про спортивний модний костюм адідас або найк. Але так його і не мала. Я мріяла про простеньке біле плаття, в якому я б була похожа на вітер – легка і прозора. Я мріяла про чоловіка, якого буду кохати все життя. Хоча, стоп, останнє відміняється, бо мрія збулась. Я кохаю його, а він мене. Як не дивно, я знову кажу, що відчуваю це.
Він завжди правий. Його логіка вбиває сотні моїх думок, незадоволень і придирок. І я розумію це. Сприймаю і примиряюсь з цим. Я старалась боротись, але це просто нерозумно! Коли він щось пояснює, до мене ніби доходить – а він каже правду! В нього все так чітко і зрозуміло! В мене ніколи так не виходить. Чомусь... напевно в нього просто талант. Талант тримати мене в своїх руках легко і невимушено.
Мені на коліна впав листок. Жовтий. Осінь. Так скоро. Я не встигла зустрітись з літом, а воно вже йде. Я знову купила ті духи, що й минулого року. Тепер вони мені нагадують про саму найромантичнішу осінь в моєму житті. Бо тоді був тільки він і я, і ніхто нам не перешкоджав. Бо тоді ми тільки починали кохати. І це почуття доводило деколи до сказу, навіть до примітивних сварок, бо ділити один одного ні з ким не хотіли. Та й не було в цьому потреби. А зараз?
Я незнаю відповіді на це питання... я багато чого незнаю, і я щаслива. Здається, що від всіх фактів на світі моя голова просто вибухне. Напевно я кумедна і дитяча.. Впринципі, я так і хотіла.
Колись була у мене подружка Олександра. І я їй заздрила, і навіть дивувалась. Вона була неповторна, загадкова і проста, зі своїми бздіками і перевагами над іншими. Вона була, бо ми посварились через її витребеньки. Я хотіла бути нею... я хотіла теж мати свої бздіки і бути дивною. Я хотіла вміти поводитись з хлопцями так, як вона: легко, просто і недоступно. Я хотіла, щоб про мене мріяли. І не помічала, що так і є. І досі мріють.
Мріють, але я стала черства і жорстока. Не така. Він каже, що я найкраща в світі. Для нього. Хіба мені потрібно більше? Напевно так. Мені хочеться знаходити букети під своїми дверима, отримувати листи-зізнання, посилки з подаруночками, коробку улюблених цукерок на роботу і в один прекрасний день дізнатись, що все це зробив він. Хочеться зайти в кафе, взяти чашку кави і отримати на салфеточці таємниче «Я кохатиму тебе завжди». І знати, що це – він. Бо нікого мені більше не треба. Як жаль, що він ніколи до такого не додумається. Хоча... він не такий як інші. Я вже казала.
ID:
117751
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2009 14:58:25
© дата внесення змiн: 23.02.2009 14:58:25
автор: Айстра
Вкажіть причину вашої скарги
|
