«Зростаєш, як усі кого забуто…»
(Пауль Целан)
Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.
Sic transit gloria mundi... Попри те, що завжди в кінці - "небуття крижаних візерунків", всіх нас приваблюють "гіркі ягоди істин", "вино ночі" і "хмари крізь листя агрусу" і з цим нічого не поробиш, поки живе людина, такий собі "perpetuum mobile" людського буття.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Життя - сумна річ. Особливо коли забувають про тих, про яких не можна забувати.... Дякую за цікавий і глибокий відгук!
Тема сумна про тих, кого забуто,але є ті,що зростають і це додає оптимізму.Красиве написання вірша.
"Дивитись на хмари крізь листя аґрусу"-це так знайомо,але забуто...
(ягоди гіркі)
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за розуміння! Я сумний поет. Навіть коли пишу якісь смішні вірші - все одно виходить сумно.....