Зневажена, зруйнована, зґвалтована,
Хоча іще ні разу не цілована.
Загублена, розгублена, розбита
ПроклЯтими руками московита...
Блаженні сімнадцять, юнацькі літа,
Щаслива, невинна і наче свята...
Лишилось від днів тих лише відголосся.
Ту ніч не забуду, як все почалося...
Тоді вже укотре ховались в підвалі,
Та двері відкрили воЯки зухвалі.
Побили батьків і підстрелили брата,
Забрали мене й почалАся розплата.
У темній кімнаті, на ліжку брудному
Спочатку віддала я плату одному.
Та то підготовка була, а не кара,
Бо орків стояла ще ціла отара.
Розплата болюча, розплата глибока.
Свідомість втрачала, дивилась впівока.
Їх стільки булО, що я збилася з ліку.
Ті ж морди лихі не забуду довіку.
Синьці на руках, мішки під очима,
У тіло вросла їх огидна щетина.
А подих сп'янілий смердючий у шию
Здавалось, ніколи уже я не змию.
Ні сльози гіркі, ні непевні вмовляння
Спинить не могли їх потворні бажання.
Страшнішого я ще не знала страждання,
Де кожна розплата була мов остання.
Як тільки хвилина спочинку давалась,
Від звуків на вулиці знову здригалась.
Тремтіла у темряві, наче проклЯта,
Молилась за маму, за тата і брата.
Я втратила сон, надію і віру.
Їх злості і жадності стало надміру.
"Це точно кінець" - в думках пролунало,
Та постріли поруч почула я в'яло.
А далі усе - як кіно на екрані:
БулА ж я немов в наркотичному стані.
- Тут є ще одна, - пролунало здаля.
- Тепер ти в безпеці, невинне дитя...
Як винесли з пекла мене - я змарніла,
Бо дівчина поруч лякливо сиділа.
За нею - іще кілька юних дівчат,
А наші насильники - мертвими в ряд.
Хтось ковдру накинув на мене, напевно,
Зігрів, обійняв, заспокоїв душевно...
Коли ж зрозуміла: відбУла арешт,
До тями прийшла назавждИ врешті-решт.
- Жахіття скінчилось, - сказали мені.
Тривало воно вже аж двадцать два дні...
Коли ж опинилась в обіймах у мами,
Ридати почАла я знов до нестями.
Насправді до того я й гадки не мала,
Що втратила більше, аніж уявляла.
Падлюки ті вбили маленького брата,
Забили до смерті беззбройного тата...
Стояли ми з мамою двоє у трансі:
Живі-неживі, немов в дисонансі.
Дивились на нас хрести із землі.
За що нам це все принеслИ москалі?
Для чого прийшли? Навіщо вбивали?
Навіщо дівчат і жінок ґвалтували?
Ви покидьки, звірі, тварюки, вар'яти.
Ми вас проженемо із нашої хати.
Ці двадцять два дні я вам не пробачу.
Повірте: умієм давати ми здачу.
ПідУть наші хлопці і наші дівчата
І бУде вам пекло, тупі москалята.
Хай тіло болить ще і сльози на скроні,
Зберемо ми сили і стиснем долоні.
Ми вам помстимОся за кожну дитину -
Віддяку ж бо вміємо дати глибинну.
Тому не розгублена я, не розбита,
Хоч тіло пізнало "любов" московита.
За всі оті дні, що була розіп'ята,
За вами іде уже моя розплата!
(Написав його ще на початку квітня.
Тоді було багато повідомлень
про зґвалтування жінок, чоловіків та дітей.
Думки і переживання тоді вилились у такий вірш.)
На кінець минулого місяця ООН офіційно підтвердило 124 випадки сексуального насильства під час війни. А скільки не підтверджено? Бо змовчали? Бо не вижили? Бо території ще окуповані?
Страшні часи. Дуже страшні.
Сашко Негрич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Читаючи вірш - кров холоне в жилах, а як почували себе ті, над ким чинилася наруга? Такі звірства не повинні прощатись навіть самим Богом. Кажуть, що Бог милостивий, якщо віддано молитись, він простить гріхи, я проти такого милосердя, за злочин повинна бути кара! Сильний вірш, Сашо!
Сильний, тяжкий, грубий і занадто відвертий вірш. В технічному плані - бездоганно, проте я ненавиджу судити суто технічно, ти ж знаєш. Слова, епітети, рима, такт - все на висоті, але не про це.
Стільки болю закладено між рядків, що таке враження, ніби це дійсно писала дівчина, яку спіткало таке лихо. Вмієш проникатися, й змушуєш читачів проникнутися. Це дійсно багатого вартує.
Читав на одному подисі, ніби в тому трансі-дисонансі. Дійсно. Після прочитання якийсь присмак злості, зневаги та спраги помсти.
Як на мене - вірш занадто жорстокий, але він має місце бути в наш час. Бо час жорстокий.
(А далі, щоб щось написати, немає слів, бо думки не лізуть до голови, досі у трансі після прочитання)
Я знаю, що вірш жорстокий. (Хоча, до слова, скажу, що читав і жорстокіший, після якого мій здався ніжним і світлим.) Але не міг не написати саме на цю тему. Мені страшно від думки, що переживають люди в такі моменти. Це ж розривають і твоє тіло, і твої емоції. Знущаються і фізично, і психологічно. На жаль, далеко не всі достатньо сильні, щоб пережити це, або щоб повернутися до нормального життя. Та моя героїня сильна. І вона пережила це. Тому хотів би побажати всім, хто стикається з насильством, а тим паче зі зґвалтуванням, сили, віри, терпіння. Хочеться, щоб це не завадило їм довіряти людям і впускати їх у своє життя. Бо ж окрім поганих людей є ще багато хороших, які щиро розділять з вами ваш біль і справді допоможуть іти далі... Ех, довго можна говорити...