У дитячий колисці засинаю зі смертю,бо ти так і не стала ні жінкою мені, ані матір'ю
Загубивши адресу, мандрую паломником по Єрусалиму жіночого серця, де клешнями, як бур'яном вгризаюсь в артерію твоєї памяті
Хоч і спина моя тепер,як печерні малюнки
Що у нашу першу Варфаломіївську ніч ти написала їх моєю ж кров'ю
Коли в цей момент, я лиш єдиного просив Господи -дай ще сили рукам жінки цієї, яка по цеглині розбирає Бастилію моєї самотності
А зараз ти завойовуєш чоловіків, як нові континенти
Всяляєш у них зрадою свої колонії,
знищуєш білі церкви у стилі козацького Бароко, що під моїм серцем в цю ніч тобою ж збудовані.
Спалюєш на площі ікони в золотому обрамленні,щоб вони не засвідчили про моє кохання Богові
Розвіюєш прах мій перед брамою, щоб з іншими увійти в кам'яницю золотоверхого собору
І залишаючи на ранок в готельному номері мене, голого та холодного,
змінюєш постіль нашу для смерті,щоб та, як і ти, увірвалась до моїх покоїв
жінкою
непроханою , раптовою..
