Пінисті брижі над лісом вплітаються в косми дубів,
поміж руде листовиння хвилюються, (мовби бентежно?)
Згин за згином під спів складаю в кораблик папір -
тисяча білих вже є - я вішаю їх обережно
На хвилі піднебних стежин, що линуть над схиленим віттям,
над кожним маленьким "а може...", які позлітались на звук,
над зрубами сохлих корчів - усмІшка численним століттям,
я вішаю ті кораблі, яким не дізнатись розлук,
Яким тільки шум перелисту, дзвінок омели і блакить -
безмежні ряди траєкторій легенькому корпусу судна,
де вічність кошлата й ляклива нарешті назустріч летить -
це їх непробудність - жива, і зовсім трохи абсурдна
Коли на морЯ попідхмарні натрапить опівночі штиль,
почують вербову сопілку - як подих-спочинок від битви,
і спогад гойдатися буде, немовби від ранішніх хвиль,
від білих легких кораблів та спільної з ними молитви
