|
Позаду строкова служба, але вона плавно перейшла у надстрокову, буквально: п’ять хвилин тому служив солдатом, був звільнений (у запас?) і став професійним військовим на контракті. Що змінилося? Звання? Само собою. Обов’язки? Так, і не лише вони, а й права. Розмір грошових надходжень? Ієс-с-с! Та все змінилося, як і філософія служби. Для строковика в Афганістані найгірше покарання – коли затримують, не відпускаючи з армії у запас. Для надстроковика – навпаки. Загроза дострокового звільнення – хріновастенька новина. Ну ясно, на строкову добровільно служити не йшли. Я залишився служити добровільно і не збирався додому, хіба у заслужену відпустку, та й то не відразу по завершенню солдатчини. І, відповідно до статусу, амія почала краще дбати про моє матеріальне і харчове забезпечення. Прощавай солдатська їдальня! Привіт, офіцерська! Крім того, почалася ера авіаційних і вертолітних перельотів гарнізонами Афганістану: Турагунді, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад, Герат - така собі географія подорожей чи, інакше сказати, весь світ на тарілці. Не весь, якщо чесно, але світ ширших можливостей. А що місцем дислокації на наступні два роки стало управління п’ятої мотострілецької орденів такого-то й такого дивізії, так цей факт можна прирівняти до наближення під самий Олімп, а може і до сходження на самий Олімп, якщо коротше – кар’єра поперла вгору.
Як ви без мене могли здогадатися, посади заступників командира дивізії ділили без моєї участі, тому з сержантською скромністю я оселився в офіцерському модулі у кімнаті, де моїми сусідами були троє прапорів. Через стінку мещкали прапор, два лейтьохи і майор, а через стінку з іншого боку – та теж, якщо я чогось не плутаю, прапорщики. Десь із першого дня я заприятелював з деякими мешканцями найближчих кімнат і життя почало налагоджуватися у турбо-режимі. Не кажу, що сама службова рутина чимось приваблювала, зате вечірні години заповнилися ширшим діапазоном розваг, ніж було у «минулому житті». Більш того, коли при нашій частині відкрилася кав’ярня, бажати чогось кращого ми навіть не наважувалися. Ми ж не якісь там янкі, до казино і борделів не ходили, блюли обліко морале. Моє товариство, тим не менш, у дечому іншому мало брутальні і цинічні риси. Здається, я теж від них не відставав. Ми постійно генерували потік чорного гумору, граючись із темою імовірної смерті. Так, відлітаючи у відрядження, напередодні вильоту повелася традиція робити відвальну. Ввечері наша невеличка банда окуповувала столик у кав’ярні і прощалася під соковиті сосиски із відрядженим. От тільки вилетіти наступного дня щастило не регулярно. Була справа, на яку я не міг відбути два дня поспіль і вчорашня відвальна вже не бралася до уваги, треба було організовувати іншу: не сьогодні – завтра тебе зіб’ють, а ми й сосисок не поїмо? Приблизно така аргументація висловлювалася із вдаваним обуренням. Доводилося щовечора запихатися сосисками, роблячи друзям невеличку приємність. Я не вважаю таку поведінку забобонною, просто ми цінували товариством, були раді нашому спілкуванню.
Відрядження – це прекрасно! Далеко від безпосереднього начальства та й різноманітність в обстановці, більше вільного часу на свої забаганки, які вже вони не є. Найулюбленіші вильоти – до Кабулу, управління комплектування сорокової армії. Начальству ніяк не кортіло адреналіну польотів під прицілом зенітчиків моджахедів. Їх влаштовувала моя мобільність, а мене – щедра кухня і навіть не одна, а декілька, між якими я рухався від їдальні до їдальні, вивчаючи їхній «репертуар» страв. Нікого там не цікавило, що я за один: людина у формі старшого сержанта, з офіцерською кокардою на капелюсі. Сів до столу, значить треба нагодувати воїна, аби хто заявитися туди не міг, тому я жодного разу не сушив мозок оформленням продовольчого атестату у стройовій частині. У якійсь із їдалень мене все одно мали годувати, тому яка різниця, у якій? Після залагодження всіх службових справ я тимчасово ставав цивільною людину. Комплект вбрання на такий випадок завжди літав зі мною. У ньому відпадала необхідність вітати штабних генераліссімусів, з чим у мене усе давно було запущено. І ввечері, формально піддавши копняка дисципліні, мене тягнуло до кав’ярні, де вже за грубу готівку я купував ціле курча (чи половинку?). Штаб сорокової, яким би дивним не здавалося вважати ту територію маленьким курортом для молодого надстроковика, насправді майже таким і був. Страви на харчоблоках готували жіночки, тому їхнє ставлення до роботи відповідало повноцінному інвалютному заробітку. Не у всіх, не у всіх, звичайно. До військових будівельників не мало жодного сенсу ходити: там солдати тягнули службу абияк. Куди краще трамбували льотчиків і десантуру, може тому, що вони вигрібали від служби по повній. Якби не війна, чом би не жити таким життям?
Природа бере своє. Школярем я прочитав доволі багато книжок про війну. Вони, ті твори, явно не про жрачку. Звідси, не маючи уявлення, читачі збуджували уяву. Автори працювали над гостротою своїх романів, оповідань чи документалістики. На тому ж рівні виводили драматичну лінію письменники, описуючи радянсько-афганську війну, а вона була саме такою. Для нас, для нашого супротивника. Я перемістив акцент зі смертей на життя. Попри всілякі там моторошні епізоди ми жили не щохвилинною думкою про небезпеку. Так, нас цікавило поїсти, не залишали байдужими фантазії у всіх аспектах існування: жінки, приколи, зальоти, меркантильні мотивчики, - ніхто ніколи не відмінить базових потреб і ніщо, ніяка бійня не змусить не перейматися звичайним і повсякденним, чим живуть усі звичайні люди. Мене цікавили враження, які я міг отримувати, переміщаючись країною, відмінною від всього, що доводилося бачити аж донині. Бажання пригод, аж до авантюрних, відчували мої начальники і задовольняли мій свербіж, не забуваючи про різноманітні свої інтереси. Частина відряджень пов’язана саме із цим.
Найбільший мій шеф, цілий підполковник, одного разу дізнався, що поблизу східного Афганського кордону, поближче до Пакистану, на відміну від нашого розташування під Іраном, служить його давній добрий приятель. Коли-то вони могли побачитися? А восени у Джелалабаді достигали цитрусові. Плантації вітамінів, до яких мав доступ друг мого шефа – ми дуже добре про це знали. Раніше у тих краях, де велися, між іншим, найзапекліші бої, не знаходилися близькі нам люди. Раптом така людина – офіцер над купою підлеглих, з’явилася. Тут підполковник – там підполковник, страшно зайняті особи. Та й відстань між ними десь під тисячу кілометрів. Але ж мандарини не чекатимуть нагоди. І друзяки поговорили про це телефоном. У них народився план, виконавцем якого міг бути тільки старший сержант надстрокової служби, якому пофігу все, крім польотів на літаках, звертаю увагу, безплатних для мене польотів, хоч для міністерства оборони вони таки коштували великих валютних коштів. Я мусив відправитися до Кабулу, там пересісти на літак на Джелалабад і доставити шефові мандаринів, евкаліптових віників для щотижневих процедур у парилці і… живу макаку. Про мавпу мріяв, звісно, не підполковник Крупнов (він зазіхав на «мавпочок» іншого походження), а його помічник, а значить ще один мій шефчик – майор… тьху, забув його ім’я. Ну, третій пункт, мавпа – не основний. То так, якщо знайдуться тяги у місцевих (джелалабадських наших військових). Лейтмотив подорожі – цитрусові. Мені моментально оформили посвідчення на відрядження, звісно, не вказавши причину важливої військової операції. Саме у таких вояжах я зрозумів, у чому полягає військова таємниця, про яку так любили пасталакати радянські книжки. Вона у тому, щоби під прикриттям легенди «супровід особового складу» перемістили мішок-другий дарів від давнього доброго друга. Крім посвідчення відбулися необхідні телефонні запити на аеродром і я полетів.
Спочатку „Ан-12” виніс мене на південь, до Кандагару – 383 кілометри. Недовго перечекавши, ми знову злетіли і взяли курс на північний схід, місто Кабул, плюс 463 кілометри. На пересилці у Кабулі довелося чекати борт до Джелалабаду, що ніяк не обтяжувало, бо не вимагало зусиль, а тільки терпіння чекати. Я би не проти чекати хоч до кінця служби, тільки би на тій пересилці навчилися готувати для людей, а не худоби із п’ятачками. Січка на воді з сірим хлібом, не схожим на справжній хліб тільки що утримувала життя в тілі. Але минулося швидко, не так, як під час триденного очікування Баграмського літака. Вночі «джелалабадських» покликали до Ан-26. Серед пасажирів я не найстарший за віком, але між офіцерами, що тільки-но прибули на заміну із союзу я точно крутий рейнджер. Вицвілий на сонці польовий однострій видає в мені міцного горішка і необстріляні офіцери на старшого сержанта дивилися як на рідного батька. Дійсно, щось запитати ні в кого іншого вони не могли. Я ж не видаю військову таємницю і взагалі мовчу, бо вперше (і востаннє) лечу до Джелалабаду. Навколо глупа ніч.
Де ночувати, як шукати десантну бригаду – задача з кількома невідомими. Але Кабул під нами і я відчував щастя летіти. До того ж, ні з ким і не довелося говорити, бо пілоти світло у вантажному салоні не вмикали. Вони не допомагали моджахедам цілитися зі Стінгерів і Блоупайпів. Найменший вогник у небі важив багато для оператора зенітної ракети.
Сіли, як і летіли, у повнісінькій темряві, подолавши 150 кілометрів. У момент розгерметизації салону я відчув гарячу вогку хвилю субтропічного повітря, насиченого ароматами чогось, чого ми не могли бачити. Таке повітря абсолютно відрізняється від спекотного але сухого, до якого я звик. Подумалося про батьківщину, де на той час встигли побачити перший сніг. У Джелалабаді напевно його й не бачили ніколи. Хотілося роздивитися довкілля, та де там, ми не бачили нічого, навіть чогось, що нагадувало би якісь аеродромні споруди. Мої діти-офіцери ще більше здитиніли, відчувши легенями іншу планету.
Небо, всіяне квасолинами зірок, не давало ні краплини світла, вмикати ліхтарики заборонено. Але ні в кого і нема ліхтарів. Мої супутники мало що не туляться до мене, чекаючи команди і прояву якоїсь дії. Не розуміючи, куди поткнутися, я звернувся до пілотів, вони тут не вперше: „Дайте хоч азимут, куди рухатися?”
- „Оно, бачиш пальму на тлі неба? Паняй просто туди, там зустрінуть.
Розпорядившись: «За мною!», - рушив на малопомітний орієнтир. Офіцери, розібравши валізи, дріботіли за спиною і так аж до гучного окрику: «Стій! Хто іде?» Голос належав невидимому прапорщику, який почув у відповідь бурмотіння знайомою мовою і гукнув за собою. Ліхтарик увімкнули тільки у закритому приміщенні, де знаходилися ще якісь вельми озброєні бійці. Тугі мішки з піском, викладені штабелями – все підпорядковане вимогам оборони про всяк випадок, а випадки тут траплялися доволі часто. Ти ба! У Шинданді ми дійсно розслаблялися, дозволяючи навіть нічні виїзди на командирському УАЗику. І хоч тоді нашу машину почав було супроводжувати БРДМ, він десь загубився дорогою до медсанбату. Та й на зворотньому шляху ми не знайшли свій супровід. Джелалабад не пробачав подібних вольностей.
По мене і моїх супутників десантники пригнали два БТРи. До черева бронемашин потрапили, в основному, пожитки. Ми ж їхали на броні швидко, наскільки дозволяла пощерблена дорога. Назустріч летіла всіляка крилата живність, нагадуючи трасуючі кулі у світлі прожекторів. Напружену атмосферу тропічної ночі розривав рев двигунів. Дивлячись убік, щоб мухами не повибивало очі, я їхав по мандарини. А інші – їхали на війну.
Вранці моїм питанням зайнялися обома руками. На якусь заставу дали команду накосити цитрусів та нав’язати віників. Те і інше мені не належало, хоч частину мандаринів я, звісно, добросовісно з’їв. Не за «спасибі» ж ризикував життям. Хоча я й про те «спасибі» не думав. Просто любив літати і отримувати нові враження, невідомо, чи доведеться колись знову побувати за кордоном. Побувати – побував згодом, тільки порівняно з Афганістаном країни Європи, навіть найрозвиненіша Швейцарія, вражали не настільки глибоко. То таке, як із маленького міста поїхати у більше. Схід – інша справа, там екзотики повні штани. Хоч би ті самі евкаліптові віники. Я й без них непогано себе почував у лазні, розігнаній за сотню градусів. А любителі возили якісь там дубові із союзу, вони для парної були цінніше за Почесну грамоту президії верховної ради. Ними пишалися. Евкаліптові інструменти мого підполковника виводили його на рівень генерала армії: кращого вже нічого не вигадати.
Доки підневільні джелалабадського підполковника збирали для шиндандського дари природи, я мав купу вільного часу – цілий день аж до ночі, коли можна вилітати на Кабул. Десантна бригада у плані поїсти – непогана культурна пам’ятка частини, оцінена по достоїнству, як і інші пункти харчового забезпечення. Решту уваги я присвятив огляду військового містечка, яке, порівняно із Шиндандським гарнізоном потопало в зелені субтропіків. Поїхати подивитись місто чи плантації цитрусів або походити уздовж річки категорично не рекомендували. Супутників, які могли би легально чи нелегально щось показати, з ким можна було би вдатися до якихось авантюр, на жаль, у мене не виявилося. Природним кордоном бригади з одного боку простягалася річка Кабул, а від берега аж за кілька десятків метрів по той бік води виднілися плантації дехкан, чи місцевих олігархів, а може й бойовиків, які могли паралельно із бізнесом пречудово воювати проти нас. Уздовж берегової лінії в укриттях стояли БМП стволами до «зеленки», а з протилежного від ріки боку починалися гори, на вершинах котрих, як я розумію, також мали би сидіти шураві, інакше ні в день, ні вночі спокою десантникам не було би.
На моєму місці інший десь задрихнув би цілий день, а я, навіть не виспаний як слід, тинявся бригадою сюди й туди, бо незвична обстановка, особливо ж клімат, спонукали трохи подосліджувати хоч обмежену природніми і штучними кордонами територію. Само собою, скрізь де можна звичні для нас комуняцькі гасла, від яких не нудило, оскільки з дитинства росли серед всього марксистсько-ленінського бардаку, неподалік плацу – пам’ятник загиблим. Чого-чого, а двохсотих у джелалабадських частинах моджахеди наробили більш ніж достатньо. У головного «комсомольця» бригади я записався на нічний літак. На питання: «Чи можна вилетіти денним?» він подивився як на останнього ідіота: «Ти з глузду з’їхав?». Незручно вийшло, людина подумала: що за припудрений з лісу вийшов? Ні, денні зльоти-посадки авіації з пасажирами на борту давно не практикувалися через чудове зенітне і ракетне забезпечення партизанів. Вони регулярно валили все небесне і якщо вдень щось піднімалося вище пальми, то це або вертолітні пари, які літали буквально по кронах дерев і непередбачуваних траекторіях, або якісь там винищувачі-бомбардувальники на швидкостях, для описання яких достатньо сказати: «Фіть!»
Відпрацьовуючи прихильність командування, поцікавився на предмет відлову і вивозу макаки. Отримана відповідь характеризує взагалі соціалізм з недосяжним комунізмом, усю радянську владу, а також ментальність радянської людини, найбільше ж тієї частини совкового суспільства, чия столиця була болотом, коли до київського університету вже приїжджали вчитися з-за кордонів. Куди приходять совєти, там вимирає і руйнується все. Тому і найближча до комуністів рідня – мавпи, не вціліли. Ні, вони також не чебурашки. Попервах макаки скакали по деревах навіть на території військових містечок. Харчів вистачало на всіх. Шураві раділи по своєму близькості дикої природи, приматам навіть діставалися від бійців подарунки, до яких ті звикли. Але ж, пустивши непрошених гостей на свою територію, макаки себе вважали господарями. Вони вимагали все: у тебе окуляри – дай сюди! Що ти там жереш? Це моє! А ще зброя. Чули про мавпу з гранатою? Можете уявити. Їх відловлювали, намагалися приручити, тримали у кімнатах. При цьому примхливі тварини чомусь не любили жінок. Бувало, стрибне з пальми, вкусить і знову на пальму. Ніяк вони не навчалися хорошим манерам, за що й були відстріляні. Радянська військова людина мислить наче шпала, а не гомо сапіенс. Вона не пристосовується до умов диких аборигенів, а нагинає все під себе. От і нагнули. Я радів щирим серцем, розуміючи, що макака у дорозі до Шинданду завдасть мені клопоту більше, ніж те пекло, коли доводилося заступати на час відпустки начальника адміністративно-господарської служби.
Джелалабад – афганська перлина. Дня не вистачило для глибшого проникнення у його найчарівніші сюрпризи. Навіть по військовому містечку стала зрозумілою краса провінції, її природне багатство. Я блукав між лапатими пальмами, з котрих звисали важкі грона недостиглих фініків, не готових для споживання, а вже привабливих на вигляд. Апельсини, мандарини, гранати (не бойові) і ми з нашими «дарами» – кулі, снаряди, гранати (бойові). На мальовничих пагорбах через сто років лежатимуть численні кістяки наших бойових машин, обвуглений метал з вибитому на ньому написами: „Зроблено в СРСР” мовою вже неіснуючого есересер.
Вночі я припхався на аеродром наче з ринку. Ніхто не роздивився би мого вітамінного вантажу, такі темні ночі без місяця панували тоді на афганщині. По азимуту, вказаному долонею прапорщика, відшукав на стоянці літак. Аеродромні вогні увімкнули лише на короткий час, доки Ан-26 ще торкався колесами смуги. Тільки-но він відірвався, усе померкло, крім зірок, що вирізняли морок долішній від темряви космічної. Між спекотною столицею і парким Джелалабадом відносно невелика відстань, а враження, наче перемістився з екватору за тисячі кілометрів. По прильоту у Кабул пару днів довелося чекати попутки на Шинданд. І ніхто, жодна душа з сотень наших військових, не здогадалася, яке особливе завдання я виконував, намотуючи сотні кілометрів афганським небом. Набитий мандаринами баул і в’язанка віників потрапила до адресата, майор, не отримавши макаку, сумно видихнув, моя корисність підтверджена бездоганним відрядженням. Не дарма при звільненні шеф умовляв мене лишатися в армії і служити при ньому. А людина він не проста, із унікальними тарганами у голові. Знайти ключик до такого не просто. Однак, той маленький золотий ключик мені вдалося підібрати і дослужити до завершення терміну контракту, що не кожний надстроковик зумів зробити через самодурство окремих власників зірчастих погонів. На що та армія була найбагатшою у світі, так це на самодурів.
Всупереч традиційним уявленням, навіть після чотирьох з половиною років служби, я не був ні дня захисником своєї країни. Привчив себе контролювати емоції коли щось стріляє, вибухає: у житті знадобилося. В армії, маючи мізерний кулінарний досвід, вперше почав експериментувати: приготування супу у трилітровій банці за допомогою саморобного кип’ятильника, яєшня у чайнику – перлини строкової служби. Дві інші незабутні страви періоду надстрокової мають пам’ятати через десятиліття ті, з ким я ділю честь приготування.
Серед секретарок політвідділу дивізії мій друг користувався авторитетом. Жодних натяків на інтим, просто дружні стосунки секретника із колежанками. І не знаю, з якої причини дівчата замісили Віктору кавалок тіста. Вранці з такої нагоди він мене запитав: «Що би нам приготувати з того тіста?»
- А що з нього роблять жінки?
- Вареники.
Життя кинуло нам виклик і ми його прийняли. Вареники то й вареники. Змогли жінки, впораємося і ми. Без досвіду ліплення, ми почали обговорювати можливі види фаршу. Картопля? Банально. Капуста? Сир? Вітька згадав про банку вишень, що, як він пам’ятав, мала би стояти у шафі. Версію ми перевірили і, як прикро, вранці з госпіталя приїжджав хворий на гепатит Вітькін сусід, майор Боревський. Він прославився невиправною жартівливістю, ставлячи всю дивізію на вуха своїми приколами. Забравши до госпіталю вишні, йому не вдалося нас насмішити. Налаштовані на вареники з вишнями, ми хотіли тільки їх. А де взяти? Пішли до воєнторгу – немає. Покрутивши носом, запримітили банку джему. І тут згадався мій шкільний прикол – «вареники з повидлом». Тільки жарт – не більше. Здається, вареників з повидлом не існує в природі. Ні? Тепер я відродив ідею щоби втілити її у реальність, ви ж знаєте, що сала у шоколаді теж колись не існувало, та настали часи, коли львів’яни випустили і такий бренд. Ввечері, коли Боревський давився вишнями у госпіталі, ми взялися втілювати юнацьку дурку.
Спершу ми поставили каструльку води на нагрівач. Він не видавав всієї закладеної потужності, імовірно, якісь провідники струму всередині роз’єдналися. Знаючи про цю халепу, побратим заздалегідь запустив нагрів аби потім не втрачати дорогоцінний час. І він же катав із тіста ковбаски, а потім відрізав шматочками на мій бік столу. Я, озброєний порожньою пляшкою, розкатував кавалки, а Віктор мав би далі заклеювати у вареник джем. І чомусь перші спроби вийшли такими кривобокими. Як же моя мати катала правильні кола? З-під пляшки виходили далеко не ті форми. Ми довго іржали з моєї рукопопості, але мені вдалося взяти під контроль процес виготовлення заготовок і настав час сміятися з мого товариша. Він ніяк не міг склеїти крайку тіста. Не кажу вже про мутантів, яких він виробляв із приблизно круглих формочок, зі склейкою геть нічого не виходило. Імовірно жінки знають усі секрети приготування, та йти до жіночого модуля не випадало, пізнувато для дружніх візитів, там могли бути побратими з іншими інтересами. Почали думати. Я пригадав, як мати швидко трьома пальцями закручувала крайки у гребінці. Її вареники виходили рубчастими, тісто наче зросталося по краях. Як не намагався я повторити зрощення, чи мої пальці робили не ті рухи, чи не з того місця росли руки, виходило якесь полотно дворучної пили. Промучившись над першими екземплярами, змусили вареники не розповзатися по швах. Кінець кінцем, головною вважалася не форма, а смак кінцевого продукту. За форму я теж скажу: наші вареники були подібні до динозаврів. Горбаті тулуби з зубчастими вінцями – саме те, що малюють у підручниках з доісторичної зоології. Різних розмірів і форм істоти із тіста заповнювали стіл, а коли їх стало щось із десяток, то перші все ж почали розповзатися. Ми мусили дати раду черговій халепі. Ніч панувала над країною і треба вже лягати спати, а ми ще не їли. Швидке рішення – це моя інновація у вареникознавстві. Я розкатав кілька заготовок великого діаметру, поклавши браковані вареники на середину, обгорнув їх другим шаром тіста. Вуаля! Відразу ж їм було дано назву – вареники у бронежилетах. Можна вкидати до окропу доки вони цілі.
Отримати повноцінний окріп не вдавалося протягом довгого часу. Мабуть Вітькіни вишні давно перетравилися у шлунку Боревського, а ми не могли елементарно скип’ятити воду. Нагрівач не тягнув, а ми з надією вдивлялися у воду. Нарешті, коли перші дрібні бульбашки відокремилися від дна каструлі, вареники було вкинуто і… ми надовго засіли над посудом, бо вода мала закипіти знову і зварити нам наших динозаврів. Вода оголосила страйк. Помішуючи вміст, за якийсь час я зафіксував у воді згустки джему. Місцями тісто прорвалося, та хрін із ним! Я вже мусив довести операцію до кінця. Вітя думав інакше. Він взагалі не думав, бо безсовісно засинав, вмостившись на своє ліжко. Моє-то стояло в іншій кімнаті, що поробиш? Під солодке сопіння я ложкою підштовхував вареники до поверхні: ознака готовності – це коли вони поспливають. Почуття голоду спочатку було, а потім і воно пішло кудись спати. Вітьку вирубило, голод пропав, тільки я сам на сам боровся з водою, яка не хотіла кипіти. Рухалася собі ліниво, а щоб нуртувати, до такого було дуже далеко. Чи то розмокнувши як слід один з вареників гострим краєм торкнувся поверхні. З дуру я шарпнув Вітьку: «Готово!» Навіть страх проймав: раптом динозавр знову потоне.
Друг ледве-ледве подавав ознаки життя. Не впевнений, що він навіть розумів сенс події. Я виловив першого пловця із каструлі, перерізав навпіл, по половинці на душу. Гризнув – тісто сире. Тьху, твою дивізію наліво! Ганьба нації! Побратимчик знову впав на ліжко у поцимбальному стані. Мені кортіло плюнути у каструлю, припинити знущання над собою, над тістом і джемом, і піти додому але на справу вже покладено кілька годин часу. Оцінити подвиг ніхто не міг. Періодично я торсав Вітьку. Він відкривав очі, лишаючись у відключці, ремигав недоварений шматок і знову валився набік. Далеко за північ я припинив експеримент. Кілька штук ми з’їли, адже попри недоварені оболонки вміст був цілком придатним. Найменше проварилися «бронежилети». Вранці десь половину каструлі, заповненої червоною від джему водою і обривками оболонок довелося вихлюпнути під паркан. З часів тієї історії я виліпив ще тільки один вареник із глини. Він красивий, оздоблений візеруночком і декоративними квітами висить у моїй переселенській кухні. Дивлячись на сувенір, я згадую наш із другом перше-останній досвід. Точно, можна казати, що ми ліпили вареники двічи: впершу і востаннє. Тепер такою справою займаються різні фірми, чиї бренди відомі всім нам і мало хто переймається процесом ліплення. Куди простіше (може й дешевше) купити собі пачку, або кіло на вагу, та за якісь пів години пригощати всю сім’ю акуратними українськими красенями, як там у пісні: «… і з сиром пи-ро-ги».
Я не полегшував собі життя, навіть коли від мене ніхто нічого не вимагав. Коли по справах у гості приїжджав товариш, приятель, друг, як вам завгодно, на правах гостинного господаря я пропонував замість їдальні піти до моєї кімнати і щось там вчинити для душі. Ми – надстроковики, зважаючи на наш рідкісний в Афганістані вид (порівняно з кимось іншим, надстроковиків, молодших лейтенантів і генералів, звісно, зустріти там було найважче) прихильно ставилися одне до одного, перезнайомилися, передружилися і, якби так, дивилися на інших подібних, як на своїх людей. Траплялося, з Герату до управління дивізії наїздив Родіон – старший сержант надстрокової Родіонов Родіон Родіонович. У його родині такий прикол – називати синів Родіонами водився з дідів-прадідів. Гератський 101 мотострілецький полк колись мені теж був близьким, тому Радік мав подвійну честь і я подав ідею насмажити картоплі, нехай їй грець, тій їдальні! Не так просто, щоб картоплю насипати на сковорідку і перемішувати до готовності. Виникла думка зробити, як колись я готував до армії: порізати на кавалки свіжий помідор, щоби й він був підсмажений у страві, хоча тоді я робив це не стільки з картоплею, скільки з яєшнею. Байдуже. Захотілося і все. Сміливо експериментувати доля мене привчила. І довелося цим займатися, бо ви ж пам’ятаєте де ми знаходилися? Свіжих томатів – катма. Подивився асортимент консервації у воєнторзі – є баночка малосольних. Що ж, як кажуть, де немає риби, там і рак – риба. Задум здавався вдалим і економити на друзях продукти я не планував. Картоплі на двох нарізав як на чотирьох (товариш здалеку приїхав). То вже вийшло мало не половина солдатського казана на десятьох. Почав чикрижити помідори, то й їх усі пів літра вкинув до посуду. Імовірно, того року я ще тримався переконання, що кількість продуктів поліпшує смак страви.
Коли картопля з помідорами перемішалася, виникла підозра у збої програми. Щось пішло не так. По-перше, раніше все смажилося не у такій кількості. По-друге, нарізаний скибочками свіжий помідор мав обсмажуватися з боків, залишаючись не морсом, а скибками. Малосольні вели себе не коректно. У тій масі картоплі всі мої скибки розвалилися, випустивши розсіл і сік. Рідини у казані виявилося у кілька разів більше. Зрозумівши близькість провалу, я перейшов до плану «Б». За новою версією страва без назви стала зовсім новим словом у кухарстві. Марку новатора треба було витримати до кінця. І «Остапа» понесло. Нишпорячи у шафі, я шукав чогось, що могло збільшити кількість твердої маси у болоті, яке я розвів у казані. Такий предмет знайшовся. Це була бляшанка плавленого сиру. Із сиром доводилося стикатися, більш того, колись до смаженої картоплі я натирав твердий сир і то було прекрасно. Колись – означає у минулому цивільному житті. І сир тоді ми купували аж ніяк не плавлений, та якщо ви знайомі з китайською кухнею, у якій застосовуються непоєднувані інгредієнти, ви оціните мою винахідливість. Перетерши весь сир у страву, я підтвердив сумнів щодо перетворення її з подоби баланди на щось притомне. Перед нами стояв наполовину повний казан, пускаючи бульки із дна. До смаженої картоплі страві при такому темпі інновацій не дотягнути, але вона так чи інакше доварилася і ми мусили дегустувати. Їдальня на той час вже зачинилася до вечері.
Мій друг – людина винятково коректна. Він бачив, які продукти використовувалися при приготуванні, інакше чи вдалося би умовити їсти цю кашу? Та він, мабуть, зголоднів. З вигуком: «Класно», - пішли перші ложки до шлунків. Далі – стриманіше: «А чого? Непогано.» Нарешті, з’ївши трохи менше дитячої порції, Родіон запитав:
- Знаєш, яка назва цієї страви?
Я не знав.
- Детектор брехні.
Брехлива ж твоя пика! А казав же: «Класно!» Та я й сам колупав кашку з почуттям чи то невизначеності, чи легкої огиди. Половину казана чогось безіменного довелося вилити до сміттєвого контейнера.
Десятиліття лишилися за спиною. Варто було тоді записувати всі події, адже сьогодні на основі записів я написав би пів тисячі сторінок і то цікавіше. Багато чого забулося, повипадали з пам’яті імена, підзатерлися емоційні враження. Я навчився непогано готувати. А коли до нас прийшов Інтернет, то вже кожен має право сказати: «Я вмію все». Я – українець. Тому тямлю варити борщ. А хочете суп? Та скільки тих рецептів нагуглю, стільки й приготую. Лагман? Запросто і залюбки. Приготування стало одним із захоплень. Але все, що ми можемо при нашому достатку собі дозволити, не має тієї емоційної складової, яка з’являлася в Афганістані. Там дійсно, за умови відсутності альтернативи, ми жерли всяку лабуду, бурду і баланду. Не вміючи більш-менш пристойно готувати, діяли на межі авантюризму. Війна у моїх мемуарах майже залишилася за дужками. Не подумайте, що афганська буденщина така, якою ви побачили її у моєму невеличкому дописі. Чи потрібно йти битим шляхом і писати про героїзм? Про героїзм давайте іншим разом, від інших авторів і про іншу війну. Я був окупантом. Десь білим і пухнастим, достатньо романтичним, але не захисником моєї країни. От і все!
ID:
898237
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 15.12.2020 12:39:51
© дата внесення змiн: 15.12.2020 12:39:51
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
