Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка,
Вдивляючись у мжичку крізь літа.
Чомусь вони промчали надто стрімко,
А на душі самотність і сльота.
На білі коси напнута хустинка.
Вкриває плечі паморозь густа.
Хитається від вітру, мов билинка.
Лише шепочуть щось її вуста.
– Дозволь спитати, з ким ти розмовляєш?
Кому свою довірила печаль?
Мабуть, вітрам? То, що ж розповідаєш?
Чому в очах такий пекучий жаль?
– А може в тебе сповідь перед Богом?
Так, так! Бо раптом висохла сльоза.
Постій ще трохи! Не спіши в дорогу.
Хіба не байдуже що я тобі чужа?
Тебе впізнала серед перехожих.
Іди-но, змерзлі руки пригорну.
Ти майже на мою бабусю схожа,
Яка пішла навіки за межу.
Тож подаруй хоча б одну хвилинку!
Посидь зі мною, хай я і чужа.
Скажи, чому на серці в мене гірко?
Чому так плаче зранена душа?
Куди ідеш і де твоя домівка?
Адже вкриває даль густа імла.
Дивись! Дощем розмита вже стежинка...
Та ти мовчиш. Згубилися слова.
Спішиш у ніч! Нехай і неквапливо.
Зболілих ніг - невпевнена хода.
Долаєш терни на життєвій ниві
А на ріллі видніється межа.
Йде втомлено, зігнувшись, літня жінка...
05. 11. 2019 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Фото з інтернету
Дякую Вам, пані Катерино. Рада, що прочитали! Дуже любила свою бабусю. Царство їй небесне. Колись натрапила на фото в інтернеті і була в шоці. На ньому була бабуся, яка на 100% була схожа на мою. Навіть, одягнута була так само. І що найбільше вразило, хустка на ній була жовтого кольору. Любимий колір моєї бабусі. І вона, зазвичай носила хустки жовтого кольору. Тоді ідея написання віршу не виникла, лише чомусь майже через два роки.
, зворушливий вірш. Майстерно написано. Дякую за цей твір 
!
