На саме дно, зі шкіри не нової валізи,
Упакую я щільно віру й пам`ять свою,
Слава Богу, не треба ані паспорт, ні візи…
Бо живеш ти кохана десь в казковім краю.
Я поїду шукати тебе в поле зелене,
Там де птах в колір неба, в`є в пшениці гніздо,
Де мов вишита скатерть розтелилося море
І до ближніх поселень кілометрів ще сто.
Там десь ти, юна пані, із засмагою «інки»…
Саме так пригадалось твоє тіло мені,
Може й ти пригадаєш, (ох, та пам`ять у жінки),
Всю розхристану пристрасть, в незабутні ті дні.
Пахла ти тоді сонцем, вітром літа п`янкого,
А по грудях засмаглих, з білих смужок мов сніг,
Краплі поту-водиці утікали додолу,
До колін загорілих трохи зігнутих ніг.
Незабутні обійми води струмінь лиш втримав,
Аби душі і стогін в небеса не втекли…
А фіранку висячу, зайчик сонячний смикав,
Ніби теж хотів щастя, яке мали лиш ми.
Загоріла…Солодка…Шоколадка з горіхом…
Знаю певно тепер вже, ти не всім по зубам,
Через декілька днів знов, попрощаюся з літом,
Та любов загорілу я нікому не дам.
ID:
846329
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.08.2019 20:14:24
© дата внесення змiн: 17.08.2022 20:01:36
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
