Настрій наче та краплина,
Що розбилася об землю…
Мов розмочена цеглина,
Що ледь-ледь тримає греблю.
Кави трохи в синю чашку,
(Ще далеко до обіду),
Дощ проник у душу зранку,
Вимив з неї свіжу мрію.
На підмочені бажання.
Сонця промінь не лягає,
А на ниві сьогодення
Зерно ліні проростає.
Так бракує серцю сонця,
Не таке життя без нього,
Сяду я біля віконця
І згадаю підсвідомо…
Падав дощ тоді так само,
Запотіле скло, здавалось,
Нас від світу захищало,
Аби краще ще кохалось.
Щоб лиш вдвох на всій планеті,
Мов Адам і Єва голі…
І ромашки у букеті,
Пригадались мимоволі...
Настрій наче хмара в небі,
Зачепившись знов за спогад,
Слід залишив крапель в серці,
Й перевів на каву погляд.
