Бетон і сніг лежать…В повітрі запах крові…
А десь під плитами розмова про сім`ю,
Про старшу донечку у містечковій школі
І про хрестини, що планують на весну…
Упавших кілька тисяч зірваних снарядів,
Страшних, сумних двох сотень, сорок двох ночей,
Було достатньо, щоб під кляту канонаду,
Навік став мертвий АД й залИшився нічий.
Захисники стійкі розбитої остроги,
Вітчизни заповітної батьки й сини,
Звичайні юні хлопці з двору, що навпроти,
На смерть боролись з супостатом в дні зими.
Знов орди зрадників розлючених в атаці,
Скажена зграя псів нацькованих з Кремля…
«Пробач кохана» і « люблю», останнє мамці,
І мерзне з льодом на очах сира земля.
Ущент розрізані надії й сподівання,
Вже вкотре ворог цілить у замерзлий стяг…
Лежить без ніг двохсотий на морозі зрання,
І ніби жде своїх братів в скорботний шлях.
Ридала тихо плоть кривавого Донбасу,
Залізо плавилось, на пил зійшов бетон,
І навіть Господу здавалось час від часу,
Що це останній в світі справжній рубікон…
Нам не забути згиблих всіх у терміналах,
Нам вік пробачення просити у живих,
Таких відважних синів-Кіборгів не знала,
Країна синьо-жовтих рідних кольорів!
