Така як є, я іншою не буду,
Можливо, завтра, все ж таки, щось зміниться в мені.
Така як є, я вірю, що усе забуду
І стане легше жить мені тоді.
Я вірю у добро, у світлі почуття,
Я вірю, що життя, це не лише суцільні втрати.
Можливо, що колись відкрию свої тобі я почуття.
Проте, я думаю, чи воно того варте.
Я вірю, що настане на планеті мир
І, що колись ти зайдеш в мою хату,
І сядемо за стіл, настане і між нами мир.
Проте, не знаю, тобі треба це насправді?
Ти знаєш, серце рветься моє навпіл,
І ніби я це, і не я,
І щастя наше розірвалось навпіл.
А може доля в мене є така?
І пройшли роки, і дні пройшли, й години,
І хтось гукає :«озирнись».
А я боюсь, і тягну я за хвіст всі ті години,
Що подаровані були мені колись.
Питаю в долі, в себе, в всіх знайомих,
Чому не можу я тебе забуть.
чому я думаю і згадую про тебе?
Можливо ти прийдеш коли—небудь.
Між нами залишилось несказанне—
Слова, котрі зависли так над нами,
Аж небо стало сиве і важне.
У кого запитати, хто мені порадить,
Як мені змиритись з цим?
Що мені зробити, щоб тебе забути,
Як я маю жити, як тебе забуть?
Ю.Дрозд. 15.08.1018
ID:
803302
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.08.2018 12:10:48
© дата внесення змiн: 16.08.2018 12:10:48
автор: Юліанна Дрозд
Вкажіть причину вашої скарги
|