Схилились соняшники втомлено під вечір,
І грізний гул від залпів душу розривав…
Лежав поранений боєць, на ім`я «Кречет»,
Мов сокіл збитий, що на поле з неба впав.
Лежав з відкритими очима і дивився,
Як вітер, хмари гнав у ті краї де він,
Не так давно, здавалось б, тільки народився
І карим поглядом вдивлявся в білий світ.
Текла струмком гарячим, з рани, кров по грудях,
Життя краплинами стікало по руці…
Ніколи хлопець не заплакав би при людях,
Та нині сльози гіркі були на лиці.
І не від болю плакав тихо, юний «Кречет»,
Це відчай й жаль давили серце у тисках-
Самотнім в світі, відчував себе він вперше,
Від дому рідного, в далеких цих краях.
Від хати отчої, де менша сестра й мати,
Де сивий батько піпу на ганку курив,
І кожна пташка про любов могла співати,
Де кожен Божий день, життю він так радів…
Там у селі карпатськім й дівчина чекала,
Сердешно молячись, щоночі до ікон
І щемно згадувала те, як цілувала,
Коли на захист України, милий йшов.
Все там залишилось давно…А він у полі
І смерть у соняшниках бачать лиш круки…
Де та циганка, що гадала по долоні,
Колись, на довгі, в щасті й радості, роки?
Вже кров на рані ніби трохи запеклася,
Згасали в обрію задимлені вогні…
І тут журавликом, над хлопцем пронеслося:
Знайшли! Тримайся друже…Все гаразд…Свої!
ID:
799684
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.07.2018 21:59:37
© дата внесення змiн: 17.07.2018 21:59:37
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
