http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694800 продовження
Ну що ж, іди – я не люблю прощань…
І забирай усе, що поміж нами:
І сьому вись нездійснених бажань,
І мокрі клени, зрошені дощами.
Лиши лиш дощ… цей справжній синій дощ,
Який не нашим щастям срібно плакав.
Він знав тоді серед чужинських площ
Розлукою завиє вовкулака.
Іди наосліп у свої сніги!
Була твоєю, ти ж моїм - ніколи…
І не вертайсь, не скигли від нудьги –
Дощу вже не побачиш справжній колір.
Не треба слів – хай дощ про нас шумить…
Цей синій дощ без крил і без омани.
Лиши лиш мить… одну - єдину мить,
Як справжнє «ми» в руках було між нами…
А ти залиш... Хай час лікує біль.
Іди в своє незвідане ще літо.
Змиває дощ сльози твоєї сіль,
І двері всі для тебе є відкриті,
І чаша щастя навіть не надпита...
Чудовий твір
Гарний вiрш, Олено. Дiйсно, життя - то дуже непроста рiч. Складно досить у всiх його тонкощах розiбратися i гострi кути пройти. Там цiлий ребус життевий. То ж ваша героiня з вiрша "Позолота" колись у синiх чобiтках гумових по калюжах стрибала, а дощ те побачив та й каже: "Ти ба, це ж, мабуть, синiй колiр зараз модний, досить стильний такий. То, мабуть, i я тодi з'явлюсь iз синiм забарвленням".
Тiльки от може вам у 7 рядку пiсля слова "тодi" поставити знак тире, а пiд ним буде матися на увазi "що" - "Вiн знав тодi - серед чужинських площ".