Дарунок долі
Сьогодні я бачила щось неймовірне,
чисте й безнадійно вірне.
Чоловік з сивиною на скронях,
любов свою ніс коханій в долонях.
Він щиро так говорив про коханої очі,
як її обіймав пів століття щоночі.
Як вона дарувала спокій йому і сім’ї,
і створювала щастя будь-де на Землі.
І ще як любила дітей, а потім й онуків,
й до паніки боялась усіх різких звуків.
Я слухала його кожне слово,
й повірите, говорив він просто чудово!
Казав, що окрасою була їхнього життя,
та коли прийшов час відійшла в небуття.
Букет, що він стискав у ріці, не означав би геть нічого,
якби не був дарунком долі…щастя ще живого.
Він вийшов з маршрутки й на прощання всміхнувся,
і десь за секунду між людей загубився.
Хоч і кульгав він, і в палиці знайшов опору,
та все ж не стих, не занурився у горе.
До нового дому коханої линув,
і ніс той букет із квітів жасмину.
Я довго шукала очима того чоловіка,
старого й закоханого в єдину навіки.
Багато думок пробігло в моїй голові,
здавалось, до чого розлука? Ми ж іще молоді!
Та ми і не помітимо як час злетіти може,
а життя прожити лиш любов поможе.
І знаєте, зараз я скажу без вагання,
існує на Землі справжнє те Кохання!
