Пересуватись громадським транспортом
у годину пік так само приємно - у лапках, звісно -
як і комірками власної пам"яті.
Наштовхуватись на випадкових людей,
існування яких уже служить доказом того,
що випадковостей не буває,
міряти їх мірками із дитинства закладених цінностей,
звертати увагу на найдрібніші деталі,
як от погризені на пальцях нігті,
намотувати довкола них вірогідні життєві історії,
бо ті, що відомі - банальні і без конфліктів (
ще ніхто із пасажирів не дав один одному
поміж ребра ліктем) -
не надто цікаві для сучукрліту.
Творча еліта вимагає хліба і видовищ.
А ти ловиш себе на думці,
що в тебе за пазухою всього лиш
закомпостований квиток за проїзд,
список продуктів, що потрібно купити,
кредитна картка з протермінованим лімітом,
диплом про вищу освіту та
особова справа у міському центрі зайнятості,
де кожної зустрічі інспектор з надривом в голосі
благає зайнятись нарешті чимось суспільно
суттєвим.
Ти ствердно киваєш головою
типу саме так і плануєш вчинити от-от найближчім часом,
та вихоплюєш поглядом із безробітного натовпу
потенційно цікавого персонажа
з характерною тільки йому
сутулістю.
І вже влучними метафорами проводиш
умовні паралелі між словами із спільним коренем.
Голова ще махається по інерції,
але ти для себе вирішив, що найближчій час
настане на наступній зустрічі чи наступній зупинці,
йому без різниці, бо тобою ж створений.
А у тебе вже щось зовсім інше на думці,
викоренивши "сут", вловлюєш суть нової історії.
