Ти кохав її...до і після,
Поцілунком вітрів, засніженим,
Заколисана стиглою піснею,
Тихим подихом- світлим, мереженим.
Шепотів запашними травами,
Одиноким шаленим порухом,
У зомлілих руках... загравами,
Буйним цвітом, у світі- мороком.
Ти її цілував навіжено,
До і після- кудлатими гривами
Білих коней в степах, розхристаних,
Літом бабиним- квітами хриплими.
Ти любив її... до і після-
Диким цвітом, барвистою осінню,
Одбриніли акорди піснею,
Заколисані в мареві з просінню.
Ти кохав її... до і після...
а хіба ж то не щастя - мати можливість так сказати на порозі нових днів про дні пройдешні?! - бо коли ставало щастя на поріг, і стукало, і входило в дім - чи не ради ньоготи жив, і чи не ради тої, котру так кохав?!.