Чи кину рукавичку на арену,
де лев голодний,
зацькований юрбою
на хліб чекає –
натовп жде видовищ.
Нема сміливіших й відважніших від тебе.
Твоє кохання не зрівняти з почуттям,
яке всі інші
кличуть голосно любов`ю –
хоч золотом всипають і дарами,
та це лише частина їх достатку;
ти ж найцінніше віддаєш, що є у тебе –
гаряче серце.
Ні! Пробач! Не хочу!
Тебе не прирікатиму на муки.
Мене не чуєш
і не слухаєш благання:
я лева приручу –
тебе не можу;
шукати йдеш ту кляту рукавичку –
Ну що ж. Корюся.
Впала білосніжна.
Її ти повернеш під ликування
юрби гучної.
Холодно всміхнуся.
"Жорстока" скажеш –
кинеш попід ноги
із пари другу.
Йди!
Іди, коханий!
Любов там не живе де грають в ігри.
Я жінка.
Я душа арени-кола.
Господарка театру божевілля.
Сьогодні лев наївся,
як ніколи –
я цілу ніч із рук його кормила,
бо знала:
попри всі мої прохання,
всі заборони й виплакані очі,
мені ти рукавичку принесеш.
Голодний лев,
Зацькований юрбою.
Лягає білосніжна на арену.
Болить у шрамах
серце
й передпліччя.
Одне втішає – ти
уже ніколи
на смерть,
кохання ради, не підеш.