Здавалося, що вже ніколи
Не вийде сонце з-під землі, –
Ніч проковтнула все навколо.
Що ж залишилося мені?
Невтішна у душі самотність,
Шматок тривожної журби,
Думок нестримних ілюзорність
Та страх, коли не поруч ти.
Для ночі й шпарки закриваю,
Включивши лампу в сто свічок,
Доти зоря не вийде з гаю
І день навстріч не зробить крок.
Тоді вже відкриваю двері
У світлий і прозорий храм,
Стаю творцем в своїй оселі
На зло розбещеним ночам.
