69. Крах Щастя. 1.
08.10.2016* 17:20
Кінець 20 та початок 21 століття. Людям властиво вважати значимими подібні переходи. Хоча що в цьому значимого, якщо пам’ятати, що всі наші круглі дати та круглі події є тільки результатом нашої людської домовленості? Адже наш календар побудований на прийняті рахування дня народження Христа як початок нової ери. З цієї точки зору всі системи рахування бігу часу мають однакове право на існування, навіть твердження християнства про визначення «нашої ери» від «створення світу», хоча при цьому і було біля 200 спроб визначити скільки часу пройшло від цієї «визначної події» до року народження Христа з варіаціями визначення терміну від 3483 років до 6984 років. Та як би там не було, але в моєму житті ця зміна була дійсно доленосною.
В той час мене розпирали Знання і я почав метатися де б їх застосувати. Від Архітектури я був відокремлений, але від цього не припинив бути архітектором, тому нічого дивного не було в тому, що я почав занурюватися в Геомантію, трактуючи її не як гадання по землі, а як науку про прояви Нереального в Реальності Землі. Принаймні спочатку так було. Система Читання територій, яку я в решті решт побудував, показувала, що всі так звані патогенні зони мають складний характер як по своєму походженню, так і по структурам і виразам. І всі вони, як по мені (ще один мій недолік: завжди вважав, що те, що знаю я, знають всі), легко Читаються, мають знакову характеристику ( «плюс» чи «мінус») і їх можна вважати позитивно та негативно діючими на людину. Їх слід поділяти на категорії:
- Нейтральні, бо вони фактично мають знак «0» - такі території можна вільно використовувати при забудові;
- Слабо Негативні – при забудові слід їх враховувати, але особливих заходів можна не застосовувати, хоча потім я і з’ясував, що треба ще враховувати форму та матеріал забудови;
- Негативні – вони вимагають застосування ретельних заходів по їх нейтралізації;
- Сильно негативні – ніякі заходи захисту людей від їх дії не працюють;
- Катастрофічно негативні – які мають великий ареал активної дії і людині навіть наближатися до них небезпечно.
Безумовно, тут же з’ясувалося, що в містобудівництві, в архітектурній та будівельній практиках все це не враховується.
Один із Полігонів Іспиту для езотериків є так званий «Полігон мовчання». Це коли ти Бачиш/Знаєш/Розумієш щось, тебе розпирає Це і ти рвешся сказати людині чи людям про Це, врятувати. Але є жорстке правило: «Ти маєш право говорити тільки тоді, коли тебе питають». А мене не питали. А мене розпирало.
Спочатку зробив спробу запропонувати свої послуги в цьому ріелтерам. Прийшов у відому фірму і мав розмову із заступником директора. Красива та розумна жінка уважно вислухала мене, а потім запитала: «У вас діти є?» - «Так, є.» - «І у мене є. То я хочу не залишити їх сиротами. І вам це раджу. Ми давно мали підозру, що Щось таке існує. Практика. Як ви думаєте, на Печерську є в житлі прояви негативності? Є. Тепер уявимо, що ми отримуємо паспорти негативності цих будинків. А ми там багато вже продали та перепродали. То що буде з нами, зі мною? Уб’ють! Подумайте ретельно про це!»
Але я продовжував провалювати цей Полігон Іспиту і продовжував шукати де ж розказати про свої Знання. І нагода зробити це зразу проявилася.
В той час у Києві було багато різноманітних організацій різного типу, які займалися нетрадиційними послугами для населення. В одній із них, яка спеціалізувалася на наданні медичної допомоги інформаційними засобами, я пробував працювати консультантом і сенсорним діагностом. Головний лікар цієї організації, людина, яка не мала власних Розширених Сенсорних здібностей, але мала неймовірно енциклопедичні знання про цю галузь життя людей, один раз сказав, що є один архітектор, який цікавиться патогенними зонами. І дав мені його телефон. Так я познайомився із Олександром Прокоповим. Він заснував архітектурне проектне бюро і керував ним. Ми гарно і плідне спілкувалися, я часто бував в його офісі, Як всякий діючий архітектор, Саша накопичував гарну професійну бібліотеку, а в ті часи у Києві був бум на професійні журнали і саме у нього я побачив журнал АСС, який вразив мене своєю оригінальністю і незвичністю розповідей про Архітектуру і не тільки.
Засновниками журналу були Борис Єрофалов і Олександр Прима. Перший – головний редактор, другий – директор і за його плечами, на моє здивування стояв Центр розвитку територій – міфічна для мене організація, яка гарно нагріла той банк, в якому я працював. Банк був малий, з темним походження грошей, на грані банкрутства і мав бундючну назву «Центральноєвропейський банк». Керував їм щирий фінансист Віктор Адамович, молодий чоловік, який щиро вірив у майбутнє банку і тому розпочав тяганину по вибору ділянки під нову і бундючну будівлю банку, а справи в цьому відношенні якраз мав із згаданим вище Центром. Здається, що був аванс, здається 250 тисяч доларів, вони кудись поділись, нібито в Чехію – я точно не знав про це нічого, але про те, що Адамовича і тут обманули знав точно.
В той час я вже знав про так званий Закон Синхронізації, по якому перший прояв чогось – випадок, другий - настороженість, бо це вже не випадковість, третій = закономірність, але це мене, як не дивно, не насторожило. Хоча, що тут дивного? Адже я летів на Покарання як метелик на вогонь.
Підготував статтю на тему ув’язки Архітектури і Геомантії, розшукав адресу редакції журналу, а виявилося, що це вже Видавничий дім (тоді це було дуже модним) і з’явився до директора. Він швидко переправив мене до головного редактора, з яким ми дуже швидко знайшли спільну мову.
Розмова з Борисом Єрофаловим була явно приємна обом – зустрілися два неординарника, з парадоксальним мисленням, хоча кожний і співає свою мелодію. Статтю мою він швидко продивився і зразу прийняв, а потім була просто бесіді. І раптом він говорить мені:
- У вас нема молодої людини, яка б взяла на себе розповсюдження наших журналів? У нас пробій з цим. Молода, до 30 років людина, можна і без спеціального знання, було би бажання, а ми навчимо!
І у мене зразу вихопилося:
- Є. Це моя дружина. Молода і прагне добитися чогось більшого, ніж робота вихователем в дитячому садочку.
- То хай вона завтра прийде до нас, скажемо на 12:00. Мене, можливо, не буде, але буде директор, то я його попереджу.
- Гаразд.
Тепер я можу зробити реконструкцію цієї зустрічі.
Сидить директор – років на 20 молодший за мене, високий (за 190 см, як і Єрофалов), гарно одягнутий, впевнений в собі. Він вже тричі одружений (от коли проявляється Іронія Долі!), кожний раз спочатку мав коханку на роботі, а потім вона ставала його дружиною, остання дружина працює тут же з ним (а як же інакше?), він має 4 сина - від першого шлюбу за десь до 18 років, працює теж тут же, від другого – два сина і від третього – один син, ще малолітка. Він є хвацький та наполегливий і, явно чи неявно, в ньому проявляються сховані риси відношення праведного єврея до гоїв, хоча формально він росіянин чи навіть українець.
І от до нього приходить дружина бовдура Левчишина найматися на роботу. А Борис вже переговорив з ним і він знає, що це є той самий Левчишин, батько Оксани, про якого вона так багато цікавого розповідала. А тут стоїть молода, дуже симпатична, струнка, погано одягнута та сором’язлива жіночка – сама доля веде до його рук ласий шматочок. І, безумовно, Віталіна миттю була прийнята на роботу. А я, радіючи з цього, почав ретельно допомагати їй, адже чого-чого, а різноманітного знання я накопичив вдосталь за своє життя.
Далі все йшло як по розкладу.
ID:
693420
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.10.2016 19:11:31
© дата внесення змiн: 09.10.2016 19:11:31
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
