Ми обоє з тобою програли багато слів,
сотню мрій і думок, аж обертом йшла голова.
Ми втрачали свою філософію,
ми вбивали свої ж дива.
І не дивлячись на це насильство,
ти є все ще живий. І я жива.
Лиш емоцій нема і нема вже куди йти.
Я пуста. Ти пустий. Світ пустий...
Відпустив.
Відпустила.
А може і ні.
Де ж кохання у цій грайливій брехні?
Весь цей фарс, драма, сльози, безсилля, злість...
Підстав іншу щоку, повернись на сто вісімдесят і тікай.
Ти ж так і зробив. Ну і нехай.
Як і я.
Я не знаю, в що вірю у ці нестабільні дні,
коли світ нудиться в терабайтах букв,
букви складаються у слова.
поки слова мої, я - знову ж таки - жива.
Знаєш, але я вніміла, коли ти пішов;
я осліпла і сльозами змилась чекати смерті;
я оглухла від беззмістовних криків своєї тиші.
Вона не знала, що Він нас колись залишить.
Й не повернеться...?
