Отак оглянешся угору,
а там нічого, тільки вічність,
і вже пропало те, що вчора,
нема вже там для мене місця..
Що я веду себе так дивно, ти пробачай,
бо відповідь на все шукаю тільки в небі,
а що в думках моїх краще не знай,
бо надто важко дати пропуск в себе.
А очі мої вгору,
вони туди, де вітер в листі шелестить,
і все шукає він ту пору,
коли знайде єдиний спокій, полетить.
Ідемо далі, тут двері зогнили,
як душі люду, що про те й не знає,
щасливі дні уже теперішніх руїн давно там відгули,
лиш павутина як хранитель істини літає.
А все спливло так швидко,
і руки трусяться, і з розумом не вмієш примиритись,
повернешся - а лиш руїни видко,
не встиг і цінувати ти навчитись.
Усе було, усе забулось, як вчорашня днина,
те зруйнувалось, те ще в муках,
так і душа, так і людина,
щось забувається, а щось оберігає пам"ять ця падлюка..
ID:
661108
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 21.04.2016 14:56:34
© дата внесення змiн: 21.04.2016 15:58:08
автор: Окманенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
