З тобою в нас відносини рибальські,
Впіймав не ту й навіки відпустив,
Навмисно ти зробив це, не зненацька,
У горлі гак навіки залишив.
Бо повертатись в воду після суші –
Не найсолодше в світі почуття,
Ловивши риб, ти змінював їх душі,
І повертав жорстоко до життя.
Ти потурбуєш тільки на хвилину,
Вбереш навіки завчену вже роль,
Аби підтримувати смак полину,
В моєму горлі ніби алкоголь.
І кожен раз я знову ніби п’яна,
Бо голос твій міцніший від вина,
Бо й для найбільшої рибини якісна омана –
Це погляд твій і гідності труна.
Ще ж не траплялося такої, щоб цікава,
Що не згорає, навіть не клює,
Подія ця жорстока та ласкава,
Втопила би завзятого тебе.
Колись дограєшся і річка оміліє,
Болото звузить колорит сердець,
Серед таких як вибрать не посмієш,
Посуха дасть тобі добрячий грець.
Залишишся самий посеред глини,
Хоч ний, цілком і повністю твоя вина!
Ти засихатимеш, я ж рватимусь щосили,
Аби прийти й змочити коньяком вуста.
І запалю я знов у твоїх очах іскру,
Наллється із посухи океан,
На брудершафт допивши всі на світі віскі,
Доп’ю урешті дно твоїх оман.
Я не залишуся, бо я у це вже грала,
Самоконтроль мій переміг азарт,
Віддам усі наживки, всі гачки і жала,
Бо ти - рибалка, це твій хліб і фарт.