Повільно згасає день,
Як останні в багатті вуглинки.
Вона їде в трамваї,
Чекає своєї зупинки,
Намагається не думати
Про свої борги,
Про свою мігрень.
І так кожного дня – круговерть,
Без шансів кудись втекти,
Щось змінити.
Вона майже забула,
Що можна радіти,
Забула як квітне життя,
І як зцілює смерть.
Її друзі давно забули
Як вона виглядає,
Про що думає, що читає.
Давно забули
Про колір її волосся,
Забули її вірші,
Її п́ам’ятні дати.
Забули про все…
І мені здалося –
Не хочуть згадати…
Їм легше не пам’ятати
Про її існування,
ніж відчувати її біль,
і її втому.
Хоча в них багато спільного,
Зокрема - бажання:
Про те, що є,
І, що буде потому.
Про небо осіннє,
Про кохання і втрати,
Про вірність і біль,
Що вперед нас ведуть.
Спробуй згадати, ти
Лиш спробуй згадати!
Знаю, що важко,
Що легше – забуть.
Осінній цей вечір
Малює на небі
криваві сюжети.
Ковдру на плечі,
І тихо згадати –
Хто ти і де ти.
Можеш згадати
Про ночі зимові,
Мрії до ранку.
Скажеш, що важко,
Я відповім:
"Почекай до світанку…"
27 жовтня 2015
