Я хочу написати ще рядок,
Можливо, це буде уже в останнє,
А на душі ще безліч є думок
І небо не здається нам безкрайнє.
«Нас не здолати зброєю й мечем,
Тамує біль сила волі й духу,
Серця усіх обпечені вогнем,
Та знімемо з плечей війни напругу».
Цю битву проклинаю, а в очах…
Та краще б я ніколи не писала,
А вміло з автоматом у руках
Рідненьку Батьківщину захищала!
Бо той юнак, що віддає життя
Він не один, їх сотні, навіть більше
На Сході кров’ю омивається земля,
А я тужу і лиш складаю вірші…
Переплітаю, бавлюся в слова
У домі тихому, у мирі і злагодІ.
Підсвідомість: «прокинься, йде війна
Пиши про перемогу лиш на бою полі.
Пиши про вічне: кохання чи журба,
Втікай у невідомість, час лікує.
Прийде той день, коли закінчиться «вона»
А вже тебе нічого не врятує».
Мабуть, найгірше що є на війні,
Коли не йдеш ти також воювати, –
Це знати, як герой рахує дні,
Бо будь-коли (й за тебе) життя може віддати!
Колись я своїм внукам розповім
Одну лиш правду й що ми пережили,
Як доленька тріпала, вчинивши буревій,
Та з болем втрат його ми погасили…
