І знову вишні опадає цвіт…
Ти кликати – в весну – мене не хочеш…
Мій чорно-білий, мій буденний світ
Все хлюпає туманами – у очі…
З безмежної байдужості облич
Твоє – мені давно не виринає…
Коханий мій! Прошу – мене поклич
Туди, де сонце сили набирає.
Я не порушу у твоїм саду
Ні шелестом, ні поглядом, ні словом
Твою самотність… Леготом пройду,
Торкнусь чола метеликом казковим
Прозорим, як минулорічні сни.
Твого життя тепло вберу у душу …
І знов чекати буду – до весни.
Твого тепла не знати – не примушуй…
*****************
О, нет, я не нарушу твой покой!
В твоём саду я выпаду туманом.
Прозрачной, чистой, яркою росой
Лишь солнца луч меня коснётся, стану,
И на ладони – каплей упаду –
Слезы? Она – души твоей не тронет.
Опять вишнёвой вьюгою в саду
Мою любовь к ногам твоим уронит
Весна, не зазвучавшая судьбой.
Не разольётся песней соловьиной
Струна, не пробуждённая тобой.
Ты не позвал опять меня, любимый…
Зелёный май с сиренью опоздал?
Скворцы из дальних странствий не вернулись?
Мир черно-белый снова рисовал
Чужие лица в полумраке улиц,
В глазах их – равнодушия обман…
Но ты… Но ты… Позволь мне оглянуться!
Я – дотянусь – сквозь сумрачный туман
Хоть лепестком - души твоей коснуться…
ось так і закрадається у душу ота чорна і підстіпна змія заздрості: не ти був у її думках, коли вона виливала словами оцими душу свою у ці рядки, не ти прийшов натхненням у її серце, не до тебе народилося і це слво, і це почуття, не до твоїх ніг впав і цвіт вишневий, і її зізнання...
скільки ж ще і чого від такого світу живе у вас?!.