Вишнева віхола

І  знову  вишні  опадає  цвіт…
Ти  кликати  –  в  весну  –  мене  не  хочеш…
Мій  чорно-білий,  мій  буденний  світ
Все  хлюпає  туманами  –  у  очі…

З  безмежної  байдужості  облич
Твоє  –  мені  давно  не  виринає…
Коханий  мій!  Прошу  –  мене  поклич
Туди,  де  сонце  сили  набирає.

Я  не  порушу  у  твоїм  саду
Ні  шелестом,  ні  поглядом,  ні  словом
Твою  самотність…  Леготом  пройду,
Торкнусь  чола  метеликом  казковим

Прозорим,  як  минулорічні  сни.
Твого  життя  тепло  вберу  у  душу  …
І  знов  чекати  буду  –  до  весни.
Твого  тепла  не  знати  –  не  примушуй…
*****************
О,  нет,  я  не  нарушу  твой  покой!
В  твоём  саду  я  выпаду  туманом.
Прозрачной,  чистой,  яркою  росой
Лишь  солнца  луч  меня  коснётся,  стану,

И  на  ладони  –  каплей  упаду  –  
Слезы?  Она  –  души  твоей  не  тронет.
Опять  вишнёвой  вьюгою  в  саду
Мою  любовь  к  ногам  твоим  уронит

Весна,  не  зазвучавшая  судьбой.
Не  разольётся  песней  соловьиной
Струна,  не  пробуждённая  тобой.
Ты  не  позвал  опять  меня,  любимый…

Зелёный  май  с  сиренью  опоздал?
Скворцы  из  дальних  странствий  не  вернулись?
Мир  черно-белый  снова  рисовал
Чужие  лица  в  полумраке  улиц,

В  глазах  их  –  равнодушия  обман…
Но  ты…  Но  ты…  Позволь  мне  оглянуться!
Я  –  дотянусь  –  сквозь  сумрачный  туман
Хоть  лепестком  -  души  твоей  коснуться…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577526
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.04.2015
автор: Ірина Лівобережна