Сподіваюсь, що ти не проти будеш, якщо я продовжу писати у другому світі. Він доволі розвинутий і зруйнувати його немає сенсу, та вже мабуть неможливо. До того ж, усе що я пережив, чи побачив у цьому світі – відображене в уявному, але із сильнішим емоційним навантаженням. Не сприймай мене за шизофреніка, я проста поетична людина.
Я скористався з зовнішніх порад
Й вернувсь назад.
Хоча там пекло.
І перейшовши гору відчаю
Відчув, що ще запекло
Воює чорна лють внизу.
Та з певністю засвідчу,
Що вірний я життю…
Пройшов те місце боротьби
І зустрічі з тобою,
Яку не зміг знайти
У хащах вгорнутих пітьмою,
Тому піду у землі пустоти,
Де вітер віє суховієм,
Де радості ніколи не знайти,
Ні допомоги, ні надії.
У землях тих я був давно,
Ступав ще босими ногами
І все тут зеленню цвіло,
Дітиська бігали полями,
Допоки ми були самі,
Допоки старші не мішали,
Та несподівано пройшли ті дні
І щастя враз пропало…
Холодна пустка, темна ніч
І голі обриси кімнати
Стрибають від палахкотіння свіч
Немовби хочуть танцювати
Якийсь скажений танець свій
Згинаючися наді мною,
Вступаючи в нерівний бій
З дитячою ще простотою.
Захований, сиджу в кутку,
Ховаюся від себе,
Дивлюся на годинник і тремчу:
Боятись справді треба.
В момент й влітає ураган,
Він дихає жахливим перегаром,
Він пан, в цій хаті пан
І крізь кімнату лізе валом
Перевертаючи столи, стільці
І бризкає ядучим матом,
Він не свідомий, не в собі,
Він того і не буде знати:
Він вломить шафу, виб’є двері
І штори розідре,
Він вхопить матір за кучері
Й махом назавжди уб’є…
Далі, далі, ще біжи,
Втікай, не озирайся,
Час, роки наздожени
Й того не знаючи
ніколи не вертайся…
Іду, тримаючи
Малого брата на руках
І сльози плачучи ковтаючи
Петляю по нічних стежках.
Нема нікого, лиш поля
Й холодний вітер ночі
І ми удвох—одне життя:
Погаслі мрії, мокрі очі…
Куди звертатись в пустоті,
У кого помічі просити,
Якщо ми вдвох, самі
Іще не вмієм жити.
Учора бавились, сміялись,
Були звичайними дітьми,
Сьогодні вдвох зостались
Сліпі, глухі й німі.
Не маємо ні тата, мами,
Не маєм мрій, шляху,
Обірвані, в одній піжамі
Мить побачивши страшну.
Ця мить безглузда та жорстока
Спотворила яскравий світ
Лишивши рани рвані та глибокі
Й стоптавши весь зелений цвіт…
І мов стріла та мить злетіла,
Усе вернулось, час приляг,
Ми стали сильні духом, смілі
Та десь лишився страх
І він проліз в малу щілину
Й розкинувся на ці поля,
Він вбив в мені дитину,
Він вбив тоді життя…
І я ступаючи по згарищі старому
Нагадую безвихідь, чорну мить,
Коли так страшно лишитися самому,
Коли усе униз летить,
Летить на дно без права на надію,
Летить, чіпаючи серця…
…Було. Тепер протистояти вмію,
Пірнаючи у суть Буття
І звідти тягнучи надію
На краще, у майбутньому, життя…
Лишаюся на цих поля. Може тобі захочеться знати більше про другий світ. Хоча ці землі надто сильно колять серце, надто сильно давлять своєю гнітючою вагою, та є місця і погірші. Тож витримаю. Не думай, що в моєму світі один морок. Там багато і яскравого, і веселого, і навіть щасливого. До тебе, я був на озері із зеленим дном та синіми квітами, вглядаючись у небо. Добре, що ти заставила мене подорожувати по власному світі. Давно я не здійснював подібних мандрівок. Пиши, якщо не боїшся заблукати серед моїх історій.
Ти мені теж пробач. Не кращий. Багато було роботи і обмаль часу. Бувало додому вертався опівночі. Цікаве ти питання задала. Іще ніхто не завдавав мені такого збентеження. Порадувала мене, дещо навіть вразила. Але питання не таке важке, як видається. Якщо дозволиш, то висловлю відповідь віршем. Тобі не обов’язково читати. Можеш проігнорувати:
Прохолоду дарувало листя,
Крони ж височіли до небес,
Ліс густів, немов навмисно
Та, здавалося, не було меж
Моїй ході в гущавині таємній,
Яка від Сонця береже
Запилені колишні таємниці,
Але до них не приведе
Бо ж це мені лиш сниться…
Чисто, чисто на душі
У власнім світі
І кроки вільні та легкі
І легко я одітий
Іду, виходжу з лісу таємниць,
Шукаю вільного простору,
Бо не хочу підлих лиць
У своїй недолі.
Краще степ, безкрайнє поле,
Краще кінь, що мов стріла,
Краще вибір, краще воля
І можливість…знищити життя…
Я поруйную все на світі,
Усе на світі я знесу:
Впадуть безсило і старі, і діти,
Я кінець їм принесу.
Повідкриваю рвані рани
І кров’ю вмиюсь сміючись
Та на коліна, ні, не стану,
Я стрімголово полечу увись,
До того Сонця золотого,
До того щастя, що блистить
І я прийду до всього,
Де вогнище надії спопелить
Нікчемного дитя сумного,
Що світло бачило лиш в сні
І ні, не бажане воно мені…
Стою на пагорбі з мечем
І скривлений скривавленим плечем
І люттю сповнений страшною
Кидаюся в останній бій
З самим собою,
Сам не свій:
Брудний, страшний і дико лютий
Рубаю тишу, пустоту;
Кричу, але того не чути
Й в гущавину кидаюся страшну,
Де світлому життю уже не бути
І цівками по тілі кров біжить,
А плоть на шмаття хаос роздирає
І весь мій світ в агонії тремтить,
А сили падають, ось їх немає,
І розум здався – він пропав,
І серце в вірі відмовляє,
І я не втримався – упав…
У мить падіння – морок завмирає.
Бризкає з очей сльоза.
Я ж бо воїн, воїн не вмирає
І тоді, коли ВОНА пішла…
Вода обняла льодом тіло
Й судоми в м’язи п’явками вп’ялись,
Я ворухнувся обережно і несміло
І води тут же понеслись,
І понесли униз людину,
Що в неї серце кам’яне,
Яка не знає часу плину
І не розуміє, що живе.
Понесли води до землі
І плюнули мене в каміння
І легше стало враз мені:
Розплющив очі – час осінній…
Мій світ, мій милий світ
Із озером глибоким:
На дні зелений цвіт
Та квіти синьоокі,
На плесі човен, й я у нім,
Лежу, вглядаюся у хмари,
При настрої легкім
І оминаю всі причали.
Пливу собі у нікуди
Із думкою про неї,
Про те, що не пройшли,
Не сповнили бажання та ідеї.
І серце дивно калатає,
Воно вистрибує з човна
І непритомнію, коли пірнаю
Не бачачи яскравого живого дна…
Дістався мілководдя, впав в багно,
Але піднявся і побіг…
…те явище ось тут було…
Та раптом—сніг …
І крутиться шалено хуртовина
І сліпить очі, повні сліз,
А я невинно, мов дитина,
Кричу: «Гляди! Тобі приніс!!!»
І простягаю руку в нікуди
Й показую долоню,
Та сніг вирівнює сліди
Й сивіють скроні…
Я постарів на сотню літ
І мовби миттю постарів,
Хирляві ноги топчуть цвіт,
Який топтати не хотів,
Але повіщо смерті квіти,
Для чого їй життя,
Не бачитимуть неба діти,
Бо я ніщо, я—пустота…
І порох сиплеться з кісток,
Здуває порох вітер в полі,
Хтось необережно робить крок
Й ламає долю й волю…
Та раптом щось на тім зросте,
Зростуть ті самі квіти
І інший хтось цей світ знайде
І в нього будуть діти…
В момент спустошення й відмови,
В момент упадку сил
Зібрав останню волю
І меч у морок запустив.
І світло блиснуло з неволі
І волю в темінь потягло,
І я схопив за руку долю,
Що випромінює тепло.
Лиш мить я бачив щастя
І це була вона
І зрозумів, що вдасться
Іще відстояти життя.
Мене відкинуло за гору
З якої я котився довгу ніч,
Але не чув печалі й болі,
Бо був із нею віч-на-віч…
Обдертий, ранений, побитий
Її побачив вдалині
І захотілось сильно жити
У цих краях, на цій землі.
Й я повз, знесилений уперто
До невідомої мари
Й усе минуле було стерто,
Була лиш Ти, незнана Ти…
Набравшись сил близь озера у квітах
Й умивши сльозами лице,
Я зміг уявою себе зігріти
І притягнути суденце.
На цім човні відправився в дорогу,
Хвилюючи спокійне плесо уночі
І молячись якомусь Богу,
Який не здатний помогти мені…
Те сяйво відбивало тінь,
Яка лягала вдалині
Й не хвилювала широчінь
І плеса озера пусті,
Цікавила лиш постать в вишині,
Що місяцю була сестрою
Й такою ж рідною мені,
Хоч й незнайомою іще, чужою…
А води впевнено несли
І врешті зашуміло листя,
Але допливши, не захотілось йти,
Бо було тихо щось, нечисто
У тих лісах предивних і глухих,
Що таємниць не видавали,
Та вдосталь там було стежок сліпих,
Якими люди не ступали.
Та все ж ступив, хоч розум відмовляв,
Він плутався від шуму крові,
Я ж відчував, я знав,
Що не знайду у полі долі,
Але у хащах віднайду
Усе, що бажане, жадане
І я піду, і я знайду,
Нехай і сил мені не стане
Сказати слово віч-на-віч,
Та серце думати не перестане,
Як витримати знову ніч
У боротьбі з самим собою,
Із власними страхами й каяттям,
Бо ж не дарма зустрівся із тобою
Тоді, коли прощався із життям…
Ті хащі таємниці бережуть,
Та певно в них ступаю,
Бо маю шлях , бо маю путь,
Бо вказівник яскравий маю…
Якщо ти все ж таки прочитала, то не лякайся – це все уявно!
ID:
572159
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 05.04.2015 13:39:29
© дата внесення змiн: 05.04.2015 13:39:29
автор: Kanotres
Вкажіть причину вашої скарги
|
