у білому безчассі тиші
де жодного звуку не чути
уявно лежу на узвишші
і роздягнена і роззута
здираю разом зі шкірою
непране простирадло «вчора»...
…чому ти не говорив мені
що в мене всередині море...
а там-таки сонячно й тихо!
незрозуміла ідилія:
горобцями побита стріха
лелеки вертають з вирію...
а руки… вони як і крила
хочуть триматися космосу
по телику – знову про вила
а в мене розмова з логосом...