На острові неспокою стою,
але подалі від затоки горя
розгойдую недолечку свою,
аби пливла віночком аж до моря.
Ще зійде сонце, спалахне зоря,
та старості нема куди подіти.
Незірваним листком календаря
залишиться моє найкраще літо
з тією, що мов сонце у вікні
і гріла, і сміялась, і манила…
Та й відлетіла…
Я на мілині.
Розсохлись весла,
спущені вітрила,
і тільки обрій мріє вдалині.
Де вітер свище, синє море грає,
манить у вир бездонна глибина,
і що завгодно, тільки не вона
на першій-ліпшій пристані чекає.
Ще може й міг би плисти хоч куди,
гойдатися на хвилі вередливій,
та краще десь завіятись у вирій
до чистої джерельної води,
аби і не тягнуло вже сюди
в обійми долі у стрімкому вирі.
особливий вірш в плані змісту, якось завуальовано, про одні і тіж речі можна подумати неоднозначно, та це лише плюс - кожен баче, що хотів би бачити. А про образність у вірші я взагалі промовчу
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На жаль, мало знайома з Вашою творчістю, але цей вірш – якась абсолютно інша, нова для мене грань.
Чудова лірика, тонка, сумна і мелодійна.
Проситься в обране...
От тільки... що Ви там розгойдуєте в третьому рядочку?
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Приємно час від часу почути тонку ліричну душу.
Гойдаю надію заглибитись у творчість найближчих авторів.